Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

— Ця Стефка, що померла, звичайно, стервою була, але якби панове офіціри знали, який у неї бімбер!..

Бобрьонок не знав, що таке бімбер, та саме слово сподобалося йому — звучало якось благородно й піднесено. А старий вів далі:

— Такого бімберу, прошу я вас, не знайдеш у всіх Жашковичах. Шкода, що померла, стара суціга, нема більше кому варити…

— Що таке бімбер? — запитав Толкунов.

Дід здивовано подивився на них, як на вар’ятів.

— А-а, — збагнув нарешті, — то, прошу, по-вашому самогонка, по-нашому ж бімбер, і варити його треба вміючи, бо з чистого продукту можна зробити таке, що без користі для організму…

— Без користі, кажете? — всміхнувся Бобрьонок, проте одразу погасив усмішку, бо які ж можуть бути веселощі на похороні? Та ще й коли на тебе дивиться жінка в запраній кофтині незизначеного кольору, у завеликих, не по нозі верзунах. Вона тримала дівчинку — білокосу й голубооку, тоненькі, як сірники, ніжки якої тонули в таких самих величезних і неоковирних верзунах.

— Пане, — раптом запитала жінка, вклонившись Бобрьонкові, — вибачте, пане, але коли вона кінчиться?

— Що? — не збагнув майор.

— Коли чоловіки наші повернуться? — Жінка зазирала Бобрьонкові у вічі прохально, немов і справді від його відповіді залежав кінець війни, а дівчинка ступила до нього, зиркнула бездонними блакитними очима, нараз засоромилася і поклала бруднуватого пальця до рога, і ці очі, тоненький палець і безглузді верзуни так розчулили майора, що під горло підкотився важкий клубок. Він пошукав у сумці й, на щастя, знайшов-таки кілька грудочок цукру, подав їх дівчинці, однак та й далі стояла в незалежній позі з пальцем у роті.

— Бери, — підштовхнула її жінка, — це ж цукор. Давно не бачила його й забула, — пояснила майорові.

— Їж, будь ласка… — Бобрьонок підніс грудочки на долоні, вони лежали якось сиротливо, але що він міг дати іще дитині? Це все його сьогоденне багатство.

Дівчинка нарешті взяла цукор делікатно, пучками, проте не витримала й засунула до роїа одразу дві грудочки.

Бобрьонок затоптав докурену цигарку й запитав у діда:

— А хто це? — кивнув на кульгавого чоловіка в гімнастерці, котрий саме виходив з хати.

Дід зсунув капелюха на потилицю і пояснив простої

— Степан.

— Який Степан?

— А Маріччин.

— Ваш сільський?

— А який же іще?

— Що в нього з ногою?

— Від народження.

— А-а… — Бобрьонок одразу втратив цікавість до чоловіка в гімнастерці. Запитав: —Чого це ваш голова так бариться?

— Так коней на все село лишилося тільки троє. — І додав розсудливо: — Раніше труну носили, тут і недалеко, так чоловіків катма.

За хвірткою почався якийсь рух, майор подумав, що нарешті приїхав голова, але виявилось, що прийшов піп. Він приплуганився із сусіднього села, старий і немічний, з жовтуватою рідкою бородою, в пошарпаній з тороками рясі, і жінки посунули слідом за ним.

— Старий, — люто сплюнув на траву дідуган, — старий наш піп, помре, хто правити стане?

“Певно, — подумав Бобрьонок, — він не міг уявити собі в церкві іншого попа”. Але, виявилося, майор помилився, бо старий нараз присунувся до нього й запитав тихо, немов ішлося про сувору військову таємницю:

— А попів до армії беруть?

Це запитання було таке несподіване, що Бобрьонок лише розвів руками, але Толкунов не розгубився і пояснив:

— А піп що, не громадянин?

Нараз дід зареготав — тихо й прикриваючись рукою, але якась бабця все-таки помітила це аж із ганку і осудливо насварилася на нього. Але дід не звернув на неї уваги.

— А най його… — мовив крізь сміх. — Отець Василь з автоматом… із “шмайсером”, прошу пана…

Картина й справді видалася Бобрьонку кумедною, дістав ще цигарку й пригостив діда. Але прикурити не встигли, бо на вулиці почулося рипіння фіри — приїхав голова.

Він зайшов на подвір’я, широко ступаючи, високий, вусатий чоловік у вишиванці, одразу побачив офіцерів під грушею й круто повернув до них. Ішов, приязно всміхаючись і простягаючи ліву руку, бо правиці не було.

— Гавришків, — назвався, — Федір Антонович. Тутешній голова сільради.

Бобрьонок із задоволенням потиснув міцну й шерехату руку, а Толкунов запитав:

— Давно демобілізувалися?

— Третій місяць.

— Сержант?

— Старшина.

— Непогано, — схвалив Толкунов і наказав дідові, який з цікавістю прислухався до розмови: — Ідіть, діду, бо скоро вже труну виноситимуть.

Старий заховав подаровану цигарку під стрічку капелюха, підвівся, крекчучи, й почимчикував, озираючись, іти йому не хотілося. Голова сів на його місце, дістав кисет, Бобрьонок запропонував йому цигарки, але Гавришків відмовився, пояснивши, що вже звик до махорки і все інше не смакує. Напрочуд спритно скрутив із заготовленого раніше газетного папірця товсьу цигарку й задимів, пильно позираючи з-під густих брів на офіцерів.