Теодор Константін - Зірка впаде опівночі

— У мене немає, — знизав плечима капітан Георгіу.

— А ви, Смеу, хочете щось додати?

— Ні, пане генерал.

— Тоді можете бути вільні.

Після розмови з генералом капітан Смеу зайшов на радіостанцію. Там саме приймали радіограму з КП «Орла». Трохи почекавши, Смеу взяв шифровку і поспішив до себе у відділ.

За чверть години радіограма була розшифрована. Передавши її текст начальникові штабу, капітан повернувся до кабінету і сказав одному шифрувальникові:

— Приготуйся, Томеску. Візьми найкращого паперу. Нам треба надрукувати рапорт панові генералові.

Поки Томеску лаштував машинку, капітан Смеу мовчки дивився у вікно.

— Готово, пане капітан.

— Пиши: рапорт на укомплектування групи шифрувальників. Готово?

— Так!

Збагнувши з перших же слів, про що має просити їхній начальник, шифрувальники багатозначно перезирнулись.

Але капітан Смеу, добре розуміючи сумнів своїх підлеглих, диктував далі:

— Маю честь повідомити таке… Двокрапка… Абзац… Згідно з інструкцією генерального штабу за номером…

Він проказав весь текст, ні разу не зупинившись. І лише після того, як капітан підписав рапорт, один з шифрувальників недовірливо запитав:

— Думаєте, пан генерал затвердить?

— А чому б і ні?

— Не гнівайтесь, пане капітан, однак я можу ручитися, що ваш рапорт не потрапить до пана генерала. Ви одержите його назад з негативною резолюцією пана підполковника Барбата. Адже відомо, як він ставиться до нас.

— Наскільки я знаю, непогано. Наш відділ ще ніколи не ганили за роботу.

— Ви, мабуть, забули, як пан підполковник нахвалявся переполовинити шифрувальну групу, вважаючи нас неробами і гультяями.

— Він ще не знав про наказ генерального штабу. А втім, пригадайте, її якому етапі знаходились тоді полки дивізії. А зараз, після прибуття з тилу кількох маршових батальйонів, становище у нас покращало.

Настав час обіду, і шифрувальники один за одним пішли їсти. Капітан Смеу вирішив ще переглянути одержану кореспонденцію. Відірвавшись на мить од читання, він помітив у кабінеті одного шифрувальника, сержанта-тетеріста Барбу Васіле.

— А чому ти не обідаєш, Барбу?

— Зараз іду, пане капітан.

Барбу нехотя зібрав папери і вже навіть ступив до дверей, а потім враз зупинився.

— В чому річ, Барбу? Щось трапилось?

— Та нічого… Але якщо ви маєте час, то я попросив би кілька хвилин вашої уваги. Хочу вам щось сказати…

— Сідай! Я охоче послухаю тебе.

Барбу поспішно сів, дуже збентежений.

Капітан Смеу, взагалі досить витриманий, виждав, поки той заспокоївся.

— Пане капітан, — почувся, нарешті, голос Барбу, — мені важко говорити… Я навіть не. знаю, з чого почати… Вже давно збирався, та все не насмілювався. Чого доброго, пан капітан може подумати, що я з'їхав з глузду. А зараз мене підштовхнув рапорт, який ви продиктували… Тільки не хотілося говорити при хлопцях. Ні, ні, я не обмовляю їх… Навпаки, всі вони дуже хороші. Так, так, я не перебільшую. Однак, бачте, люди це люди. І вони тебе теж шанують по заслугах…

«До чого всі ці нісенітниці? Що він замислив?..» — думав капітан Смеу, нічим не показуючи, що ця безладна балаканина вже почала його нервувати.

— Слухай, Барбу, краще б ти залишив цей плутаний вступ і сказав би відверто, чого тобі треба, — промовив він.

— Вірно, пане капітан. Але прошу вибачення. Зрозумійте мене, це не така проста справа. Ви поспішаєте, отож я скажу кількома словами: відпустіть мене, пане капітан, на передову!

Що завгодно сподівався почути Смеу, тільки не це.

— Ти хочеш на передову? — недовірливо перепитав він.

— Так! Ви, я бачу, дуже здивовані… Отже, я не помилився, що не сказав вам цього при хлопцях. Певна річ, вас цікавить, що саме змусило мене обрати це рішення.

— Звичайно, саме це я й хочу у тебе запитати, — холодно мовив капітан, охоплений якимсь дивним почуттям. Він наче вперше бачив перед собою цю людину.

— Авжеж, і я можу вам пояснити. Ви ж знаєте, що люди як ті годинники. В одних механізм зовсім простий, всього кілька коліщаток; н інших людей він складений з безлічі гвинтиків та пружин. Мені здається, що до цієї останньої категорії належу й я. Але прошу вас, зрозумійте мене вірно. Я зовсім не вихваляюсь. Адже прості речі часто бувають кращими за інші найскладніші. Наприклад, математичні аксіоми прості, аж занадто прості, і все-таки вони геніальні… Отак і тут… Проте, називаючи себе складним механізмом, я зовсім не вихваляюсь… Сьогодні мій складний механізм зіпсувався. Дозвольте мені розповісти про дві події, через які моя механіка вибилася з ритму. Пам'ятаєте, тижнів три тому наша дивізія переходила на нові позиції, трохи на північ. Шифрувальна група разом з штабом дивізії їхала на машинах. На одному роздоріжжі ми наздогнали батальйон піхоти, який ще не встиг подолати цих тридцяти кілометрів. Піхотинці, забруднені грязюкою, з землистими обличчями, невиспані й зморені, були схожі на якихось чудернацьких потвор. Одні йшли й спали на ходу, інші ледве тягли ноги, втупивши очі в землю. Це перший випадок, який я сьогодні пригадав. А тепер і про другий… В останній переїзд на нове місце ви наказали мені зостатися в другому ешелоні. Повантаживши на машину спорядження, ми вже збиралися вирушити, коли це принесли одного пораненого. Німецький автоматник увігнав йому в живіт з півтора десятка куль. Не почуваючи ніякого болю, солдат не міг і подумати, що він при смерті, вважав себе легко пораненим. Мені ще й зараз вчуваються його тодішні слова: «Ну, й щасливий же я, пане студент! Скоро гітлерівцям капут. Поки видужаю, війна й закінчиться». Взяли ми його в машину, щоб відвезти до польового госпіталю. А дорогою він помер. Хоч до останньої хвилини радів, що врятувався від смерті…