Теодор Константін - Зірка впаде опівночі

Барбу провів долонею по лобі, немов відганяючи сумні спогади.

— Дозвольте закурити? — попросив він якимсь глухим втомленим голосом.

— Будь ласка!

Капітан запалив теж.

«І куди він гне, оцей хвалько? — подумав спересердя, глибоко затягуючись. — Власне кажучи, що йому треба від мене?» Все намагався переконати себе, що цей сержант-тетеріст віддавна антипатичний йому.

Барбу відірвав свій погляд од вікна і скрушно зітхнув:

— А тепер я хочу пояснити вам, як усе це подіяло на мій складний механізм. Повірте, як у першому, так і в другому випадку мене мучила совість. Ось незабаром закінчаться бої, думалось мені. Як і солдати-фронтовики, яким пощастить зостатися живими, я теж говоритиму, що воював з фашистами. Але ж насправді ніяких страхіть війни я досі не переживав. Це гірка істина… І ось я хочу, незважаючи на загрозу смерті, все це відчути, пережити на собі. Тепер ви розумієте, що мене змусило прийняти таке рішення. Я розповів відверто. Звичайно, все це можна було пояснити більш вірогідно, пославшись на патріотизм. Але я завжди стояв осторонь всякої політики, таким залишусь і надалі. Однак, щоб ненавидіти війну і засуджувати її, не обов'язково мати якісь політичні ідеї. Для цього досить тільки бути чесним. А тому прошу вас, пане капітан, зважте на цю мою просьбу.

Капітан Смеу відвів погляд і, щоб виграти час, знову запалив.

«Дивно! Я наче вперше бачу його», — зиркнув трохи перегодя на сержанта. Безперечно, це той самий Барбу Васіле, якого він знав уже багато місяців. Ставний, повновидий і надто соромливий, він ніколи не дивився прямо у вічі. Бувши стриманим і замкненим у собі, любив більше слухати, аніж говорити. Проте коли вже поведе було розповідь, то все з іронією, а часто й з викликом. Отож капітан і цінив Барбу за розум, тверду вдачу та сумлінність у роботі.

Але зараз від колишньої його довіри не лишилося й сліду.

«В цій людині є щось відразливе», — подумав він і глянув на сержанта вже зовсім суворо.

Їхні погляди зустрілися. Очі Барбу, якісь благальні й покірливі, не розчулили, а ще більш розсердили капітана Смеу.

«Безперечно, тут щось криється… Не можу ж я повірити, що саме через оцю душевну гризоту рветься він на передову».

— От що, Барбу! — мовив капітан зовсім холодно. — Зараз я не можу тобі нічого відповісти. Хочу лише зауважити, що твої слова трохи дивують мене. Однак я обіцяю ще поміркувати. А ти теж пам'ятай, що коли навіть пан генерал дозволить нам взяти когось з іншої частини, то його треба буде навчати. Відпускаючи тебе, я втрачаю вже другого шифрувальника. А мені жаль розлучатися з тобою. Тільки ти не зрозумій ці мої слова як категоричну відмову… Я ще поміркую.

— Чи можу я сподіватись на вашу згоду, пане капітан?

Однак обличчя Смеу залишилось таким же невиразним, і Барбу мовчки вийшов.

Заклавши руки за спину, капітан Смеу Єуджен ходив по кімнаті з кутка в куток. Охоплений якимсь незрозумілим почуттям досади й неспокою, він тримав у роті погаслу цигарку і думав про розмову з сержантом-тетерістом Барбу Васіле.

Раптом у прочинених дверях з'явилась голова капітана Георгіу.

— Ти ще тут? А я тебе розшукую!

— Заходь! Мої хлопці саме обідають. Отож ми зможемо й поговорити.

Георгіу присунув стілець до вікна і сів.

— Що нового? — поцікавився Смеу.

— Нового? Поки що нічого в цій важливій справі. Я зайшов сказати, що наказ уже підписано і надіслано Панайтеску. Не сьогодні-завтра прибуде твій Уля.

— Це я вже знаю! — невдоволено відказав капітан Смеу. — А втім, він більше твій, аніж мій.

— Ну, це вже пробач… Оскільки контррозвідник не підлягатиме мені, наші стосунки матимуть характер співробітництва… Однак що з тобою? Чому ти такий розгублений?

Розповівши про свою розмову з Барбу Васіле, Смеу додав:

— Бач, мені здавалось, що я чудово знаю своїх людей. Був певен, що вимагав від кожного з них саме стільки, скільки він міг зробити. Таке переконання сповнювало мене почуттям вдоволення. Та ось я трохи більше поговорив з Барбу і зрозумів, що всі мої колишні уявлення про нього та, можливо, й про інших шифрувальників не відповідають дійсності. Зараз це мене найбільше непокоїть. Почувши від генерала про підступний план ворога, я, звичайно, не міг ручатися за всіх своїх підлеглих, хоч і дуже сумнівався, що хтось з них шпигун. Навіть від найлінивішого не чекав такої підлоти. Ця довіра давала мені право думати, що небезпека не така вже й велика. Одне — бути на фронті і пам'ятати, що ворог уперед тобою, і зовсім інше, — коли ти до останньої миті не відаєш, звідки на тебе чекає удар. Ось тому я й втратив свою впевненість. Розумію, що зараз ця загроза більша, ніж будь — коли. Мені в кожному з них вже ввижається агент абверу.