Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

— Звичайно, я, як і всі, пережив пору статевого визрівання, пору ілюзій. Мабуть, прагнув любити світ і людей, зробити щось для цього світу й для цих людей, хто зна, може, навіть присвятити своє життя цьому світу й цим людям. Потім настало розчарування, і я зненавидів їх. Немає тверезішого почуття, ніж розчарування. Ілюзії дуже приємні, поки вони не розвіялись.

— Я чув, ви теж пережили крах ілюзій… В особистому житті.

— Облиште, не в тім справа. Особиста драма — це лише окремий випадок, а з окремого випадку наївно робити далекосяжні висновки. Мої ж висновки, дорогий мій, базуються не на одній-двох травмах, а на всьому тому, що тебе оточує, що ти мимохіть пізнаєш настільки, що тебе починає нудити. Це брудний, неприємний запах життя… Невже ви не відчуваєте його, Майкле?

— Я відчуваю інше. У вас живе якесь приглушене почуття справедливості, й тому іноді ви почуваєте себе дуже незатишно.

— Почуття справедливості? Знову гучні слова… Пропрацювавши стільки часу за чужими заповідями, я вирішив здійснити хоч один власний задум! Зовсім дрібний задум, просто, щоб освіжити ілюзійне самопочуття вільної людини.

Закінчивши що сповідь, він кидає недокурок у попільничку й неуважливо дивиться на тацю:

— Знову принесла мигдаль.

«Чи не хотіли б ви бути присутні під час цього розрахунку, Майкле?»

Коли Сеймур сказав це, я сприйняв його слова як риторичне запитання. Хіба я можу бути присутній під час укладання угоди між Райєном і Томасом, коли вони обоє тільки й чекають моєї появи, щоб поквитатися зі мною!

Та це не було риторичне запитання. Я розумію це тільки наступного дня, коли під час сніданку Мод запитує мене:

— Чи не маєте бажання прогулятися?

— Ви ж самі наказали: ніяких прогулянок!

— На все свій час, Альбере. Тепер надійшла інша директива.

— То й виконуйте її. Мені ніхто не давав директив.

— Маєте рацію. І ніхто вас не примушує йти зі мною. Мені буде просто приємно, якщо ви…

— Йдеться про приємне чи про корисне? — уриваю її.

— Гадаю, коли ми будемо вдвох, я почуватиму себе краще.

— Тоді так і кажіть, що вам потрібен охоронець. Яку зброю ви мені дасте?

— Зброї не передбачено. І битви також. Коли щось трапиться, я зможу попередити шефа. Він буде зовсім поруч.

— Знаю я оце ваше «зовсім поруч».

Незважаючи на суперечку, через півгодини ми вже їдемо в «мерседесі» у Франкфурт. Спека не спала, а автомобільний рух на шосе навряд чи колись припиняється, тож вентилятор сповнює машину теплим духом бензинових випарів. Мод знову вдалася до елементарного маскування: проста, трішки скуйовджена зачіска, яскраво-червоні губи й темні окуляри — не ті, звичні, а інші, набагато імпозантніші, що закривають половину обличчя.

Не буду приховувати: зовні я теж трохи змінився. Здійснено дві операції: вимив голову в якійсь безбарвній рідині, й волосся набуло свого колишнього темно-каштанового кольору, а окуляри в золотій оправі надали мені дурнуватого вигляду отих суб'єктів, що заради університетського диплома частково втрачають зір внаслідок надмірного зубріння. Окуляри я почепив іще на віллі, щоб звикнути до них. Звикати, власне, доводиться переніссю, а не очам, бо скельця в окулярах без діоптрій, такі ж, як були колись у бідолашної Г рейс.

— Чи не вирішили ви відвезти мене до Райєна? — запитую я, коли ми дістаємося до Франкфурта й Мод, вибравшись із заторів на центральних магістралях, звертає на знайому вуличку.

— Майже, — відповідає дама, поринувши, як завжди, в складну механіку керування автомобілем.

На відкритій стоянці є чимало вільних місць, але жінка обминає її й зупиняється на розі, якраз навпроти входу до розкішної кав'ярні. Я вже казав, що, як на мене, всі вони розкішні.

Хоч на першому поверсі вільних місць більш як досить, піднімаємось на другий — з краєвидом на майданчик, на згадану вже автостоянку й на вхід, до фірми «Семсон — запасні частини». Сідаємо за столик біля вікна й замовляємо, як завжди, велику порцію морозива для Мод і маленьку порцію кави для мене.

У приміщенні не безлюдно — любителі солодощів знайдуться завжди, а до обіду, коли тут буває аж надто людно, — ще далеко. Зауваживши, що я роззираюсь навколо, дама звертається до мене:

— Ви не туди дивитеся, Альбере. У вас є чимало об'єктів для спостереження надворі. Приміщення залиште для мене, тим більше що найважливіше тут — сходи, а вони у вас за спиною.

Офіціантка приносить замовлене і йде, а Мод додає:

— Якщо з'являться небажані відвідувачі, я наступлю вам під столом на ногу.