Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

«Мерседес» зривається з місця й стрімко набирає швидкість — давно знайомий мені шоферський стиль американця. Коли ми виїздимо на трасу, Сеймур збільшує швидкість до двохсот кілометрів. Таке теж уже бачив: так летів він колись не по трасі, а вузенькими вуличками Копенгагена.

— Якщо все буде гаразд, цієї ночі ви перейдете кордон, — нарешті повідомляє мені Уїльям.

— Ви так відчайдушно женете, що я можу й не перейти його.

— Бачу, ви вже зовсім під впливом Мод, — зауважує він. — Не бійтесь, я їжджу досить обережно.

— Отже, завісу спущено, — вирішую я змінити тему розмови.

— Мабуть, Мод поінформувала вас.

— З Мод не витягнеш більше однієї фрази.

Сеймур мовчить, бо саме готується обігнати «порше». Таке завдання взагалі непосильне для «мерседеса», та тільки не для цього. Обганяємо «порше», мало не злетівши в кювет.

— Ваш автомобіль, певно, не такий, як у Мод, — кажу я.

— Звідки ви взяли? — запитує Сеймур, притискаючись до обочини, щоб дати дорогу «порше», який знову виривається вперед.

«Мерседес» летить і далі так само стрімко; пейзаж навколо нас зовсім розмазаний шаленою швидкістю й сутінками, що вже помітно густішають. «Порше» залишається далеко позаду. Американець трохи зменшує швидкість і вмикає фари близького освітлення.

— Слухаючи ваші теоретизування, я доходжу висновку, що ви задоволені епілогом, — зауважую я.

— Я завжди теоретизую, дорогий мій. Хоч і не завжди вголос. Неприємна звичка, та що вдієш! Дехто гризе нігті, а я теоретизую.

— І все-таки цей епілог…

— Кращий, ніж можна було сподіватися, — визнає Уїльям. — Ми гадали, що Райєн піде собі, як і Томас, а можливо, й раніше за Томаса. Самі знаєте, що в таких випадках може бути багато варіантів. Теорія ймовірності, непередбачені ускладнення і таке інше.

— Виходить, ви не бажали йому найгіршого?

— Навпаки. Смерть — це одна з форм помилування, Майкле. Краще вмерти, ніж мучитись. Проте дозвольте запитати: а чому б йому і не помучитись? Чому не пройти крізь звільнення з посади, слідство, процеси, цькування преси, а вже потім відпочити у в'язниці! Чому він має вмерти? Хай поживе в постійному напруженні сам, а з ним і той старий покидьок, його батько.

Він знову пригальмовує, і я бачу край шосе знайомий стандартний знак: виделка, ніж і відповідна цифра. Це означає, що поблизу є ресторан.

— Ви не зголодніли?

— Анітрохи.

— Я теж, однак треба зупинитися й зачекати.

Сеймур різко зменшує швидкість і трохи перегодом звертає на другорядну дорогу, минає бензозаправну станцію й зупиняється на протилежному боці перед освітленим фасадом бару. Зупиняється й одразу ж рушає далі:

— Ні, тут забагато світла й, мабуть, дуже людно.

— Вважаєте, що й досі є небезпека?

— Навпаки. Але людина ніколи не знає…

Знову виїздимо на автостраду, а через кілька кілометрів знову звертаємо, щоб зупинитись перед маленьким буфетом — кліткою з алюмінію і скла. Тут майже безлюдно, що гарантує, нам добрий спостережний пункт.

— Краще було б взагалі не заходити сюди, — дозволяю собі зауважити я.

— Чому? Коли щось негаразд, хай ми це побачимо зараз, а не на кордоні.

Заходимо в бар і беремо по чашці кави й тонік — тут самообслуговування. Стаємо до столика за великою декоративною пальмою біля вікна. Пальма частково прикриває нас, не заважаючи спостерігати за вхідними дверима.

— Шкода, що не можна поставити ближче «мерседес», — бурчить Сеймур. — Щоб він був у нас перед очима.

— Боїтеся, що з вашим автомобілем зроблять те саме, що й з автомобілем Томаса?

— Не боюсь. Але людина ніколи не знає…

Надворі під'їздять і від'їздять автомобілі, прямуючи до сусідньої бензозаправної станції, а тут майже порожньо — двоє шоферів неподалік від нас п'ють пиво, далі — молода пара з маленькою дівчинкою в тірольському вбранні, біля бару — двоє робітників бензостанції в яскраво-жовтих комбінезонах.

— По-моєму, ви чимось пригнічені, — констатує Сеймур, видихаючи на мене густу цівку диму.

— Це вам здається. Просто цікаво: чи є у вас, крім зброї думки, щось реальне із зброї?

— Дорогий мій, не плутайте мене з Муром.

— Але ж Мура ви звалили не думкою.

— Важко звалити думкою таку тварюку, особливо ззаду.

— Чому? Франк, наприклад, вважає…

— Мені відомо, що вважає Франк. Я прослухав вашу розмову. Один невіглас намагається щось витягти з іншого невігласа — це такий зміст вашої розмови.

— Ви ж знаєте, що я не фахівець у військових справах, Уїльяме.