Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

— Шеф не давав мені інструкцій мовчати.

— Тоді говоріть!

— Що вас цікавить, Альбере? Що вам не дає спокою з самого ранку?

— Гадаю, я маю право знати, чим закінчиться вся ця історія?

— Не вірю, що це аж так вас турбує.

— Не «аж так», але якоюсь мірою…

Мод не відповідає, втупивши очі у вантажну машину, що їде попереду, — алюмінієве громаддя з зеленими літерами фірми «Саламандра». Жінка давно вже могла б обігнати її, та боїться, щоб якийсь автомобіль позаду не стукнув нас у найвідповідальніший момент. Нарешті обгін завершено. З полегкістю зітхаю і закурюю сигарету.

— Якщо ви хвилюєтесь про своїх подруг, то можу вас запевнити, що з ними все гаразд.

— Але ж тих подруг нав'язали мені ви.

— Тільки по службі, Альбере. Інтимні стосунки — виключно ваша ініціатива.

Вона знову замовкає, бо попереду несподівано виринає ще одна вантажна машина. Проте їде вона досить швидко, і дама, подумавши, вирішує не обганяти її.

— Так, ваші подруги живі й здорові. Мені навіть здається, що тепер вони помиряться, — їм уже нема кого ділити.

— Чому ж! А Мур? А Добс?..

— Таких, як Мур і Добс, вони можуть мати десяток. Ідеться про нареченого, Альбере. Вічна мрія дуреп.

— Знаю, знаю. Ваш погляд на це мені відомий. Не морочте мені голову жіночими історіями.

— Жіночі історії — це складова частина чоловічих історій, друже. Томас, перш ніж зробити свій фатальний візит до «Семсона», залишив у Дейзі лист для нашого посольства й копію фактури. Дізнавшись про загибель свого можливого чоловіка, Дейзі передала документи Муру, а той відніс їх куди треба. Коротше кажучи, Райєна затримано й провадиться слідство.

— Це ще нічого не значить.

— Райєн, мабуть, не поділяє вашої думки. Звинувачення проти нього досить вагомі й підтверджуються по всіх лініях.

— Ви гадаєте, що доповідь Сеймура знову витягли з архіву?

— Я нічого не знаю про його доповідь.

— Даруйте, ви ніколи не знаєте.

— Невдячний!

— І все-таки Райєн якось виплутається. Америка — країна необмежених можливостей, зокрема для таких, як Райєн-батько.

— В Америці, як і скрізь, у могутніх людей є й могутні недруги. Не думаю, щоб противники Райєнів не скористалися з такої чудової можливості звести з ними давні рахунки.

— Буду радий, коли виявиться, що ви не помилилися. Адже приємно усвідомлювати, що стільки благородних зусиль було витрачено недаремно. Маю на увазі передусім зусилля Сеймура, а також ваші.

— Які зусилля, Альбере? Я просто виконую розпорядження.

— Ви готові піти навіть на смерть заради усмішки шефа. На жаль, він дуже скупий на усмішки, ваш шеф. А до всього ще й дуже підозріливий. «Чи можу я дізнатися, як ви готуєте сандвічі, люба?»

— Він ніколи не каже «люба».

— Авжеж, навіть цього не каже. Страшенно скупий чоловік.

Мод не вважає за потрібне відповідати. Навіщо повторювати відомі відповіді на відомі запитання! Вона має рацію: протягом останніх двох місяців ми з нею таки набалакались.

— Ви колись випередите цю машину чи ні?

— Навіщо, Альбере? Потім з'явиться інша. Невже ви не помітили, що найрозумніше рухатися в своєму ряді з помірною швидкістю?

— О, тому Сеймур ніколи вам і не всміхнеться: ви хочете рухатись у своєму ряді, та ще й з помірною швидкістю!

Прибуваємо до Штутгарта, а точніше, під Штутгарт, після обіду. Мод звертає з шосе на якийсь пагорб і зупиняється перед маленьким готелем, що сховався серед дерев.

— Навіщо муляти людям очі в місті? — пояснює вона. — Тут чистенько й гарна кухня.

— До чого ці виправдовування? — питаю. — Хіба ми тут зимуватимемо?

— Я нічого не знаю, — відповідає дама і йде оформляти документи.

Так само нічого не знає вона й під час обіду і потім, коли я приходжу до неї в кімнату, щоб дістати якісь відомості про наступні плани. Та замість відомостей я дістаю тільки її міцне тіло.

— Уже час прокидатися, — невиразно долинає до мене мелодійний голос.

Вона ще двічі повторює це, перш ніж я наважуюсь розплющити очі,

— Що сталося?

— Ви спите вже дві години.

— Ну то й що?

— До нас можуть завітати гості, — пояснює жінка, яка ніколи нічого не знає.

Гості прибувають аж надвечір і в однині. Це, звичайно ж, Сеймур. Він навіть не зволить вийти із сталево-сірого «мерседеса», такого ж, як і в Мод, — чекає, поки ми наблизимося до нього.

— Сідайте, дорогий мій…

— Мої речі нагорі…

— Хай лежать. Мод прибере їх.

Сідаю спереду й кидаю погляд на даму; вона у відповідь легенько киває, посміхаючись отією невловимою напівусмішкою, немов каже мені: «Прощавай, щасливої дороги»!