Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

— Здається, ви знайомі з паном Кочмарем?

Рутковський побачив, як Воронова пересмикнуло. Але він одразу взяв себе в руки й відповів спокійно:

— Знайомий, і передайте, що радий буду побачитися.

— Пишете щось ново? — поцікавився Мартинець. Він поставив запитання просто в лоб, мабуть, цього не слід було робити, Рутковський відчував це, бо, зрештою, за цим стояло все й цим визначалося все: смисл позиції Воронова — адже в перших інтерв’ю після виїзду за кордон він мотивував свій вчинок браком там, у Радянському Союзі, сприятливих умов для творчості.

— У моєму віці працюється вже не так… — ухилився від прямої відповіді Воронов.

— А я читав у… — Мартинець назвав паризький журнал, — що у вашому романі досліджується філософія зрадництва. Це повий твір чи чергова редакція старого?

І знову Мартинець влучив у болюче місце. Воронов, не відповідаючи, налив собі віскі, випив одним ковтком, трохи посидів, схиливши голову, і відповів дещо не до ладу:

— Я не збирався спеціально аналізувати філософію зради, хоча на деяких аспектах цього питання робиться акцент. — Видно, він збагнув, що відповідь прозвучала як банальний вислів не менш банального рецензента, бо посміхнувся гірко й додав зовсім іншим тоном: — Людина в літературі потребує всебічного дослідження… Краще розкажіть про себе, Максиме, — раптом попросив. — Я вже старий, і мені не пишеться, а вам?

Рутковський уважно подивився на Воронова. Не може він не знати, як і що мусить відповісти на це запитання письменник, який хоч трохи поважає себе.

— Я працюю на радіо, — відповів ухильно, — й воно забирає надто багато часу та енергії.

— Новий ритм життя, — пробуркотів ніби про себе Воронов, — нові враження… А писати можна, коли нема іншого виходу, коли ці враження заполонили тебе й вихлюпуються образами.

— Чому ж? — заперечив Мартинець не без єхидства. — Можна ще писати, коли платять пристойні гонорари. На задані теми. Спробуйте видати тут позитивний роман про радянську дійсність! А дзуськи… Критикуйте скільки хочете, а навпаки — ніколи.

— Маєш рацію, — підтримав Рутковський.

— А скільки радянських письменників понаписували позитивного про Захід! — торжествував Мартинець.

— Мабуть, частка істини у ваших словах є, — не дуже охоче погодився Воронов.

— Так, є! — не без апломбу заявив Мартинець. — І, якщо бути відвертими, чого ми втекли сюди? По гонорари! Кожен не міг не знати, скільки приблизно й за що тут платять.

Воронов скривився.

— У вас усе навиворіт, — роздратовано кинув він.

— І кожен одержує в міру своєї зрадливості. — Мартинця вже ніхто не міг зупинити. — Від Солженіцина, який нагріб біс його зна скільки грошей, до…

— Воронова, так ви хотіли сказати?

— Не заперечую.

— Але ж я тут нічого не заробив.

— По Савці й свитка…

Воронов спалахнув:

— Я не дозволю!..

— Але ж тут свобода слова, — єхидно заперечив Мартинець, — і ви приїхали саме заради неї.

— Дехто ототожнює свободу слова із свободою образи, — скривив губи Воронов.

— А я вважав вас, Олександре Миколайовичу, терпимішим. І, якщо відверто, духовно вищим.

— Шкода, що помилилися.

— Так, шкода, — зовсім серйозно ствердив Мартинець.

Рутковський вирішив, що настав час втрутитись і йому.

— То як буде з нашою передачею? — запитав. — Може, у вас є нове оповідання чи уривок з роману?

Воронов усміхнувся сумно.

— Я вже казав: не пишеться…

— І я собі не уявляю, як можна братися за перо, — погодився Максим. — Чесно кажучи, пробував, і щось навіть написав. Почитав і відклав: не подобається.

— Але ж ви молодий і маєте думати про майбутнє. Це в мене все в минулому й важко увійти в новий ритм. А вам потрібно, не вікувати ж на радіо.

— Так, звичайно, але письменник, мабуть, повинен мати не тільки письмовий стіл. Навіть найбільший в світі, — посміхнувся Максим, згадавши свою мрію. — Примушувати себе?

— Ну, кожна робота, хочете цього ви чи ні, завжди якийсь примус.

— Звичайно, і все ж, коли порожньо на серці…

— Любий мій, — присунувся разом із стільцем до Максима Воронов, — дивіться на мене й вчіться — я старий шкарбан і дурень, трохи випив і тому відверто кажу вам це, — так от, я дурень, а чого приїхали сюди ви?

Очі у Воронова блищали, він справді був відвертий, і Рутковський зрозумів, чому в цієї людини виникло бажання зустрітися з ним: захотілося виговоритися, вилити душу, потерзати себе, зрештою, виправдати й свою духовну порожнечу, й творчий занепад; завжди можна знайти щось, аби реабілітуватися, звинуватити у своїх невдачах когось, незалежні від тебе обставини, якусь вищу силу, котра не дає тобі випростатися й заявити про себе на весь голос.