— Ось я й хочу її одержати. Чого ви знущалися з Воронова?
— Ми поводилися дуже тактовно.
— Ви самі казали, що знущалися…
— І це вже встигли донести, — поскаржився Іван Рутковському. — От народ: не встигнеш подумати, а вже гикається. Так от, пане Романе, Воронов не та людина, з якою можна гратися в піжмурки, і ви це маєте розуміти краще, ніж ми.
— А в зв’язку з тим, що я справді розумію краще, ніж ви, мушу попередити: якби не згода Воронова дати нам інтерв’ю, ви мали б серйозний клопіт.
— Здається, ви погрожуєте нам, шефе?
— Я ніколи й нікому не погрожую, просто попереджаю. До речі, у вас два запізнення на роботу. Якщо буде третє…
— Звільните мене?
— Неодмінно.
— Сумніваюсь! — Мартинець явно розізлився й погано контролював себе. — Ви пошкодуєте…
— Докори сумління не дуже переслідуватимуть мене.
— Вони зовсім не переслідували б вас. Та не думайте, що тільки ви маєте досьє на кожного з нас.
Кочмар підскочив і замахав руками, тепер він скидався на задерикуватого півня, готового до бою.
— Що?.. Що ви цим хочете сказати?
— Дрібні шахрайства, до яких ви вдаєтеся з допомогою Катрі Кубійович.
Кочмар переступив з ноги на ногу, стиснувши кулаки. Здавалося, він зараз кинеться на Мартинця. Одначе стримався й лише показав рукою на дворі.
— Ідіть, — гримнув він, — ідіть геть, Мартинець, бо я не терплю шантажу!
Рутковський посунув слідом за Мартинцем, проте Кочмар зупинив його. Почекав, поки за Іваном зачиняться двері, мовив докірливо:
— Бачите, до чого призводять необачні рішення.
Рутковський розумів, що підтримувати Мартинця йому зараз небезпечно. З суто людської точки зору це було не дуже порядно, але ж, посварившись із Кочмарем, він міг поставити під удар усю справу.
До того ж, хто такий зрештою Мартинець? Сучий син, бабій, базікало, пройда, який зрадив Вітчизну заради красивого життя.
Відповів Кочмареві ухильно:
— Не можу до кінця погодитися з вашою думкою, шефе, хоч тепер розумію: нам не треба було лізти зі своїми запитаннями до Воронова.
— От! — підняв короткого, ніби обрубаного пальця Кочмар. — А що я вам весь час і втовкмачую! Нехай це буде вам наукою, пане Максиме. Сподіваюсь, ви зробите правильні висновки з нашої розмови.
— Уже зробив.
— Я завжди знав, що у вас є голова на плечах, пане Максиме. Не те, що в декого… — Махнув рукою, відпускаючи Рутковського.
Насувалася гроза, і Сопеляк, у якого був підвищений тиск, хапався за груди й скаржився, що помирає.
Обідали за одним столом: Рутковський, Сопеляк, Карплюк і Мартинець, з’їли салат, несмачний протертий суп і ласували великими, на всю тарілку, відбивними з підсмаженою картоплею й зеленим горошком.
Рутковський, зважаючи на Сопелякову хворобу, замовив лише три кухлі пива, пан Віктор тільки ледь скривився й нічого не сказав, але вигляд у нього став по-дитячому ображений, здавалося, він от-от запхинькає, і Мартинець не витримав і сказав:
— Недавно розмовляв я з одним лікарем. Гарний лікар, молодий і прогресивний, має добру клієнтуру… То він казав, що баварське пиво лікує мало не все. Дехто твердить, що воно шкідливе для нирок і тиску — не вірте, у пиві зовсім мало алкоголю, зате дуже багато стимулюючих речовин. Якщо не зловживати, то на здоров’я кожному.
— Невже? — зрадів Сопеляк. — Я завжди вважав: медицина не сказала ще останнього слова…
Рутковський приніс іще кухоль.
— Пийте, поки нема пані Валерії, — порадив, — бо вона, по-моєму, не в курсі сучасних медичних досягнень і може неправильно витлумачити це.
Червоний ніс-гудзик Сопеляка змокрів од щастя й масної відбивної, він мало не вмочував його у пивну піну, пиво стікало у нього по вусах на бороду, але Сопеляк не помічав нічого, припавши до кухля. Нарешті, одірвавшись од пива, підчепив виделкою великий шмат свинини, для чогось покрутив, розглядаючи, узяв у рот і почав жувати, дивлячись на всіх щасливими очима.
Швидко впоравшись із відбивною, Сопеляк чемно подякував і почимчикував з буфету.
— Побіг до пані Валерії, — повідомив Карплюк, хоч усі й без нього знали це. — Одержувати чергові цінні вказівки.
— Там цілковитий матріархат, — згодився Мартинець. — Ця стара карга добряче загнуздала його.
Карплюк висунув шию з коміра й запропонував:
— А чи не випити нам ще по кухлю, спека страшенна.
— Чому ні, вип’ємо, — підтримав пропозицію Мартинець, і Карплюк, зібравши порожні кухлі, попрямував до стойки.
На столі лежала тека, Карплюк, підводячись, зачепив її ліктем, і з теки випав папірець. Мартинець хотів покласти його назад, та, прочитавши рядок, зиркнув услід Карплюкові, наче хотів сказати щось, але затнувся і, кліпаючи очима, втупився в папірець. Читав, ворушачи губами, і обличчя в нього поступово витягалося й набирало здивованого виразу, він скидався на школяра, якого незаслужено шпетить учитель.
Читать дальше