Андраш Беркеші - Агент №13

— Чимала робота, — зауважив Фелмері.

— Безперечно. Але ж ніщо не дається легко. Звичайно, тим, які сумлінно ставляться до роботи. Зрозуміло, «мисливцю за людьми»?

— Зрозуміло, — посміхнувся лейтенант.

— Біда в тому, синку, що втомився я страшенно, — поскаржився старий. — Та й мозок уже працює не так, як колись. Приміром, я й досі не розумію дечого в цій справі.

— Проте багато ми вже вияснили! — заспокоював його Фелмері. — А коли знайдемо креслення вілли, нам удасться вияснити ще більше. Ви розмовляли з Тібором Сючем?

— Так. Хлопець він з гумором. Я боявся, що й слухати це захоче про мою пропозицію.

— Але ж погодився, чи не так?

— Погодився. Мені, відверто кажучи, шкода цієї людини.

— Але що він там робить цілими днями з дівчиною?

— Напруж трохи свій мозок і догадаєшся сам, — відказав Шалго.

— Гм. З ранку до ночі? — здивувався лейтенант, — Що вона, та дівчина, залізна?

— Цього я вже не знаю. Помітив тільки, що Тібор Сюч не виглядає дуже втомленим. А втім, вони час від часу ходять на пляж.

— Треба було їх звести з Салаї. Чомусь мені здається, що то була б цікава сцена.

Шалго розплющив очі.

— Шкода, що не подумали про це раніше. Салаї хитрий. Він не все нам розповів. Приховав щось дуже важливе. Не завадило б і нам знати про те. Треба його примусити говорити. — Шалго позіхнув. — Давай спробуємо поспати. Іди до кімнати, бо ще простудишся. Холоднувато стало.

Фелмері підвівся.

— На добраніч, дядечку Шалго!

Наступного дня на дачу Таборі прийшли Тібор Сюч і Беата. Двері їм відчинив сам професор і провів до вітальні.

— Ми хотіли б поговорити з паном Губером, — сказав Сюч.

— Гаразд, зараз я скажу йому, — і Таборі показав на стільці. — Сідайте.

Увійшла Бланка. Сюч відрекомендував їй себе й Беату, і вони сіли.

Бланка довго вглядалася в обличчя вродливої дівчини.

— Я десь уже вас бачила. Ви були в нас раніше?

— Кілька днів тому, — підтвердила дівчина. — Я шукала пана Меннела.

— Отже, я не помилилась. Ви вже знаєте про нещастя?

— Так, — сказав Сюч і підсунув ближче до себе спортивну сумку.

— В день трагедії ми з ним разом снідали. Якби ви бачили, який у нього був чудовий настрій! — вигукнула Планка.

— І не гадав, бідолаха, що його чекає, — відказав Сюч.

Увійшов Губер, а за ним Таборі. Професор познайомив гостей з німцем і разом з Бланкою вийшов.

Губер підозріло поглядав на молодих людей.

— Сідайте, будь ласка, — сухо запропонував він і, почекавши, поки вони сядуть, сів і собі. — Я слухаю вас.

— Вибачте, що потурбували, — почав Сюч. — Але ми змушені були прийти до вас. — Він вийняв з кишені конверт. — Кілька днів тому одержали від Віктора Меннела лист. Ось він. Це офіційний лист від фірми «Ганза» за підписом Меннела.

Губер узяв лист і глянув на печатку та підпис.

— Так, — кивнув він головою, — це дійсно рука Віктора Меннела. — Він пробіг очима Лист, і на обличчі його відбилася напружена думка. — Мені нічого не відомо про викладену тут пропозицію, — сказав і глянув на Сюча. — Наскільки я зрозумів, ви ремісник і займаєтесь художніми виробами?

— Так, пане, — підтвердив Сюч. — Пан Меннел доручив мені виготовити колекцію ґудзиків за народними мотивами.

— Колекцію ґудзиків? — підвів брови Губер, вражено глянувши на Сюча.

— Чому це вас так дивує? Модні ґудзики — це зараз дефіцитний товар, особливо коли йдеться не про серійне їх виробництво.

— І ви підготували цю колекцію?

— Звичайно, пане. Кілька повних серій. — Він вийняв із сумки картонки з прикріпленими до них ґудзиками. — Будь ласка. Кожний зразок своєрідний, і в тому його цінність. Ось доручення фірми «Артекс», у ньому вказано, що я можу передати ці зразки особисто представникові фірми «Ганза».

Губер з цікавістю розглядав ґудзики.

— Неймовірно! — промовив він. — Я й гадки не мав, що наша фірма, крім усього іншого, займається ще й модними ґудзиками. Звичайно, вони гарні, зроблені зі смаком. Проте мушу вам сказати, що мені не доручали вирішувати це питання. Так, так. А яке у вас до мене прохання?

— Щоб, згідно з домовленістю з вашою фірмою, ви прийняли цю колекцію і розрахувалися з нами за неї.

— З задоволенням. Але я можу переказати ці п'ятсот доларів лише на рахунок фірми «Артекс».

— Вірно, пане. Повідомте «Артекс», що прийняли ґудзики від Тібора Сюча, і попросіть їх виплатити мені належну суму.

— Так, це, здається, буде найкраще. Почекайте, я дам вам офіційний документ про це.