Андраш Беркеші - Агент №13

— Ні, прошу вас. Пан адвокат згодом сказав, що ця дитина вмерла. А Вінце Боріво якось назвав молодого пана інженера сином Мейсароша. Ще й перед смертю казав: «Щоб я здох, коли Казимир Таборі не є сином Мейсароша!» Бо на лівій лопатці у хлопчика була родимка завбільшки з сливу. Це зазначено і в протоколі, прошу вас. А Боріво бачив у пана інженера на лівій лопатці таку саму родимку. Теж як слива, прошу вас.

«Правильно, — подумав Шалго, — на лівій лопатці у Казимира справді родимка, схожа на сливу».

— Це надзвичайно цікаво, — замислено проказав Шалго. — А де мешкає пап адвокат?

— На вулиці Петефі. Постійно, вже років п'ятдесят. У п'ятдесятому році, прошу вас, у нього відібрали віллу, бо він мешкав у ній сам. Після того пан адвокат переїхав до якогось родича в Пешт. Кажуть, працював там підсобним робітником. У п'ятдесят восьмому чи дев'ятому, прошу вас, повернувся у Фюред, бо його брату, каноніку Мейсарошу, вдалося влаштувати справи так, що віллу йому повернули. Звичайно, вже перебудовану, бо, прошу вас, там була заготконтора.

— Як звати пана адвоката? — запитав Фелмері.

— Балінт Мейсарош.

— Цей канонік теж тут мешкає?

— Ні, він у Веспремі. Ви знайдете його в абатстві. Здається, він уже збирається на пенсію.

Шалго важкувато підвівся, подякував Чордашу за допомогу, і вони розпрощалися.

Ілонка з нетерпінням чекала на них у машині.

— Я вже гадала, чи не трапилось якесь лихо, дядечку Шалго, — зустріла вона їх докором. — Та й боязко мені сидіти тут самій серед ночі.

— Не поталанило тобі: світла не засвітили, — пожартував Шалго, відкинувшись на спинку сидіння. — Ну, що ж, поїдемо спочатку на вулицю Балваньош. Я показуватиму дорогу. — Старий уважно стежив за дорогою, час від часу підказуючи лейтенантові, куди їхати, а в голові мигтіли химерні думки. Чому адвокат Мейсарош казав, що те немовля померло в дитячому будинку? Звідки це йому було відомо? Шкода, що той «роботяга», жандарм Вінце Боріво, помер. — Тут повільніше, — застеріг він лейтенанта. — Он біля того двоповерхового будинку зверни праворуч. — Фелмері переключив на другу швидкість і завернув на широку вулицю, обсаджену каштанами. Через якусь хвилину Шалго зупинив його. Починався підйом, і вдалині виднівся червоний вогник. Шалго обернувся до дівчини: — Ми вийдемо, а ти сідай на моє місце. Уяви собі, що сидиш у машині Меннела. Намагайся пригадати оту ніч. Куди пішов Меннел, коли вийшов з машини? Вперед чи назад?

— Вперед, а потім, здається, десь звернув ліворуч.

Шалго і Фелмері вийшли з машини й неквапно рушили вперед.

— Якщо так, то десь тут ліворуч має бути вулиця, — сказав лейтенант.

Незабаром за рогом і справді з'явилась вулиця, обабіч якої росли платани. Крони їх змикалися вгорі, утворюючи ніби тунель. Старому подумалося, що вдень тут, мабуть, приємний затінок, сонце майже не проникає крізь густе листя. Здається, вони на правильному шляху: можливо, саме на цій вулиці Меннел зустрівся з кимось тієї ночі або принаймні розраховував зустрітися.

— Про що ви думаєте? — запитав лейтенант, обпершись плечем у стовбур платана і не зводячи очей з машини.

— Думаю, чого приїжджав сюди Меннел.

— Боюся, що про це знав лише він, — сумно всміхнувся лейтенант. — Звичайно, якщо це та вулиця.

— Припустімо, це та сама вулиця. Тоді чого йому тут було потрібно? — Шалго, крекчучи, присів на бетонний фундамент огорожі.

— Це ви мене запитуєте?

— І себе також…

Лейтенант запалив сигарету.

— Якщо припустити, що в Меннела тут була призначена зустріч з кимось, то знову ж таки виникає ціла серія запитань.

— А саме?

— Наприклад, чи було заздалегідь домовлено про час зустрічі? Чи був уже Меннел тут раніше? Чи приїхав до особи, про яку знав, що може її знайти вдома в будь-який час? Готувався він до зустрічі або це йому спало на думку по дорозі? Можливо й таке, що все сталося випадково: просто зупинився на вулиці Балваньош провітритися.

— Серйозні міркування, — погодився Шалго. — Дуже серйозні. А ось у подібні випадковості я не вірю. Меннел був рішучий. Якщо він залишив дівчину в машині, а сам пішов кудись, то не без вагомої причини. Яка назва цієї вулиці?

— Вулиця Бема, — прочитав табличку Фелмері.

— Власне, треба було б добре роздивитися її, але вже пізно. — Він підвівся і поволі рушив назад.

— Ми зупинилися тоді саме тут, — рішуче запевнила Ілонка, коли вони повернулися і посідали в машину. — Це точно. Я впізнала той будинок з вежею. Коли я тоді побачила її, мені ще згадався рядок з вірша Йожефа Аттіли «Сім веж…».