Андраш Беркеші - Агент №13

— Ні, академії я не кінчав, прошу вас. Навіть солдатом не був ніколи. Просто люблю мислити і шаную порядок.

Шалго тим часом знайшов на схемі лікарню, біля якої червоніли два кружечки.

— Пробачте, товаришу головний інженер…

— На жаль, я не головний інженер, — скромно відповів Чордаш. — І не тому, що не міг ним стати, а, прошу вас…

— Це не має значення, — перебив його Шалго. — У моїх очах ви головний інженер. Ви, мабуть, знаєте Фюред як свої п'ять пальців.

— Гарненька була б справа, прошу вас, якби я не знав його! Ось, будь ласка, візьміть, — подав він Фелмерові попільницю і знову повернувся до Шалго. — Тут я народився, закінчив школу, а з тисяча дев'ятсот сорок п'ятого знаходжусь на службі в державній установі. Небагато людей можуть таким похвалитися. Мені відомий тут не лише кожний будинок, а й кожен мешканець.

— Тоді, певно, вам неважко сказати, на якій вулиці оці два ліхтарі? — Шалго показав на червоні кружечки поблизу лікарні.

— Звичайно, прошу вас. Ось цей — на вулиці Мальви, а той, прошу вас, на вулиці Балваньош. Оця жовта позначка свідчить про те, що по вулиці Мальви міняли водопровідні труби, а на вулиці Балваньош ремонтують бруківку. Цю роботу, прошу вас, буде закінчено через три дні.

— Отже, сигнальні ліхтарі й зараз там? — поцікавився Шалго.

— Звичайно.

— А яка з цих вулиць має схил? — запитав Фелмері.

— Обидві. Вулиця Мальви, прошу вас, з одностороннім рухом. Тобто машини ідуть по ній тільки вниз. А вулиця Балваньош, якщо виїхати на неї з правого боку, веде на підйом, а якщо зліва — на спуск. Ось так, прошу вас.

Шалго неквапливо запалив сигару, не зводячи очей зі схеми. Фелмері, ніби прочитавши його думки, запитав у Чордаша:

— А якщо їхати з боку Шіофока по вулиці Балваньош, то вона іде вгору чи вниз?

— Вгору.

Лейтенант перезирнувся з Шалго.

— Ну що ж, ходімо, — сказав лейтенант.

Старий ствердно кивнув головою.

— Запиши назви інших вулиць, — сказав він.

Чордаш продиктував Фелмері вулиці та номери будинків, де вночі дев'ятнадцятого було виставлено сигнальні ліхтарі.

— Ми підвеземо вас додому, — запропонував йому Шалго.

— Та ні, дякую. Коли вже я тут, треба дещо впорядкувати, та й приміщення провітрити. Не люблю цей дим, прошу вас…

— Вибачте нас, — промовив Шалго, — але я ще хотів вас дещо спитати.

— Будь ласка, — відповів Чордаш, акуратно зав'язуючи папку і спритно наводячи на столі солдатський порядок.

— Ви знаєте професора Мате Таборі? Того, що має дачу в Балатонемеді?

— Це той, що катається на яхті? Звичайно знаю. Правда, не особисто, але чув про нього і бачив не раз. Відомий чоловік.

— А його сестру знаєте?

— Оту дивачку, художницю? — І він якось дивно всміхнувся. — Так, тож знаю. Та її всі знають.

— Ви особисто знайомі з нею?

— Ні, прошу вас, особисто не знайомий. Але часто бачив, коли вона малювала. Ще давно, кілька років тому, вона часто ходила малювати до озера. Я замолоду не бував на балах, де обирають красунь, але чув, що перед війною вона не раз перемагала на цих конкурсах.

— Гарна була дівчина, чи не так? — посміхнувся Шалго. — А ви чули, що вона після війни всиновила хлопчика?

— Чув, прошу вас. Це був хлопчик Мейсароша.

Шалго зацікавлено глянув на Чордаша.

— Вам точно відомо, хто батько того хлопчика? — пожвавішав старий, перезирнувшись із лейтенантом.

— Цілком стверджувати не можу, але…

— Ви ж щойно ніби сказали: «Хлопчик Мейсароша».

— Так-то воно так, прошу вас. Іще в сорок першому, якщо не помиляюся, ходили плітки, ніби якось серед ночі подзвонили на віллу Мейсароша. Пан адвокат Мейсарош, прошу вас, вийшов, але біля хвіртки нікого не побачив. Вийшов на вулицю, ба там теж нікого не було. Раптом, прошу вас, побачив у плетеному кошику немовля. Кажуть, що йому було місяців зо три або чотири від роду. Він узяв його і, прошу вас, поніс у жандармерію. Начальник жандармерії, Вінце Боріво, склав про це протокол. Про все це він сам мені розповідав…

— А де мешкає тепер Вінце Боріво?

— Він помер, прошу вас, ще позаторік. Його реабілітували, та він і заслуговував на це: порядний був, роботящий чоловік. Працював у бригаді ремонтників шляху.

— І що ж зробив Боріво з немовлям?

— Кажуть, він домовився з паном адвокатом Мейсарошем, щоб той відвіз малого разом з протоколом у Веспрем, у дитячий будинок. Ось і все, що я знав, прошу вас…

— Цікаво, — промовив Шалго. — А чому ви гадаєте, що Казимир Таборі це і є оте немовля? Це вам сказав сам пан адвокат?