Андраш Беркеші - Агент №13

— А чи пам'ятає Ілонка, в якому місці зупинялася машина? — звернувся Шалго до лейтенанта.

— Вона лише пригадує, що машина зупинялася десь перед невеликим підйомом і що вдалині горів червоний вогник, схожий, на ті, які засвічують на ніч під час ремонту дороги. Їй здається, що це було десь поблизу кардіологічного санаторію.

— А не пам'ятає вона, як довго був відсутній Меннел?.

— Ні.

— Ти сам не прикидав? — запитав Шалго, знову переходячи на «ти». — Міг би догадатися це зробити.

— Це й тепер ще не пізно, — відповів Фелмері. — Виходить, вони зупинялися там між другою і третьою годинами ночі.

— А коли Казимир пішов від Ілонки? Ранком о п'ятій?

— Так. І вийшов через чорний хід. Отже, він казав нам неправду. Тепер усе ясно. — У Пешті він не був.

— Так, — ствердив Шалго. — Лізо, ти б повірила мені якби я сказав, що саме Казимир і є вбивця?

Ліза сиділа, підставивши обличчя лагідному вітерцеві, що пахнув м'ятою.

— Знаєш, любий, — тихо промовила жінка, — я вже такого набачилась у житті, що й цьому не здивувалася б.

— Казимир не вбивця, — гаряче заперечив лейтенант. — Але, якщо я навіть і помиляюсь…

— Ну й ну! — покрутив головою Шалго. — Я й не думав, що тобі властива ще й самокритичність.

— Хіба я схожий на хвалька? — тихо посміхнувся Фелмері. Він був утомлений, але в доброму настрої. — Одне слово, якщо я й помиляюсь і з'ясується, що саме він убивця, то я певний, зробив він це не з ревнощів.

Вдалині на шосе з'явилися вогні автомашини, незабаром почувся і гул мотора.

— Це Мате Таборі, — сказав Шалго, — А я думав, що він повернеться тільки завтра.

Це й справді був професор. Чути було, як машина зупинилася перед його віллою.

— Лізо, піди, будь ласка, попроси у Мате машину, і запропонуй Ілонці з нами їхати.

— Ти що, збожеволів? Куди хочеш їхати проти ночі?

— У Фюред. — І Шалго поклав лейтенантові руку на плече: — Доведеться тобі, синку, поїхати зі мною. Дуже стомився?

— Нічого, потім відпочину.

— Машину вмієш водити?

— Аякже!

Таборі був радий, що Бланка, чекаючи на нього, саме підігріла вечерю. Він страшенно втомився і зголоднів. Помивши руки, відразу сів до столу. Їв жадібно і поквапливо.

— А де Казимир? — запитав.

— Мабуть, у себе в кімнаті, читає. Їж спокійно, бо шлунок знову болітиме.

— Уже болить із самого ранку. — Він поклав у рот великий шматок шинки і, майже не пожувавши, проковтнув.

— Рознервувався дуже, — проказав професор, відпивши вина і намазуючи маслом скибку хліба. — Просто не розумію, що з Казимиром! Чому він каже неправду? Я сам допіру переконався, що дев'ятнадцятого його не було у Пешті.

— Не знаю, де він був тоді, — відповіла вона. — Мені теж не хоче сказати. Поїж іще трохи! Сиру навіть не покуштував. — Пригощаючи брата, Бланка думала тим часом, чому він не запитує про гостя. Ніби й зовсім забув про існування Губера. І взагалі виглядає змарнілим, розгубленим. Якби оце довелося малювати з нього портрет, найбільше пішло б сірої фарби. А як багато палить в останній час. По дві пачки на день, ба навіть без мундштука, хоч пообіцяв, що без нього в рот не візьме сигарету. Того вечора, коли вона подарувала йому гарний мундштук, він такий був радий, навіть перед Шалго вихвалявся і прочитав цілу лекцію про куріння з мундштуком…

— Чому ти не куриш з мундштуком? — тихо, з докором спитала Бланка.

Таборі обмацав кишені.

— Не знаю де він, — відповів заклопотано.

— Певно, забув у Пешті. Скоро і голову свою десь забудеш.

— Ні, не в Пешті, — зніяковіло заперечив професор. — Це я точно пам'ятаю, бо вчора перед від'їздом Шалго теж запитував мене про мундштук і його в мене не було…

— Чого хотів від тебе отой пухир? — перепитала Бланка з незвичним роздратуванням.

— Теж цікавився, чому я не користуюся отим чудовим мундштуком. Але що це ти така роздратована? Невже він тебе чимось образив?

Бланка промовчала, тільки провела по лобі кінчиками пальців, ніби відгортаючи волосинку. Таборі з сумом дивився на неї. Йому стало шкода сестру, на вродливому обличчі якої вже помітні були зморшки. Чи, може, це так здається при електричному світлі, бо вдень цього він ще не помічав. Захотілося спитати її: «Бланко, скажи щиро, ти щаслива? І взагалі чи була колись щасливою?» Та він не спитав, знаючи, що сестра відповіла б, як завпеди: «Так, — Мате, я щаслива. І завжди була щасливою. І знаєш, у чому полягає щастя? Це дуже просто. Щастя у тому, щоб робити все життя те, що тобі до душі, до чого ти маєш хист. Ось я, наприклад, знайшла щастя в живопису».