Андраш Беркеші - Агент №13

— Гаразд.

— З ким мені тримати зв'язок у вашу відсутність, пане полковнику?

— З моїм приятелем Шалго.

— Добре. — Губер усміхнувся до Шалго і знову запитав полковника: — На ваш телефонний номер я можу дзвонити і панові Шалго?

— Звичайно.

У кімнату ввійшла Ліза і поклала на стіл перед німцем два ключі.

— Це Бланка передає вам. Вона поїхала у Балатонфюред, приїде тільки надвечір. Просить пробачення, що сьогодні, як виняток, вам доведеться повечеряти в ресторані при готелі.

Губер узяв ключі й неквапливо поклав їх до кишені.

— А пан професор ще не приїхав? — запитав він.

— Дзвонив Бланці, що приїде лише завтра вранці. Вибачте на безцеремонність, але дозвольте запросити вас на вечерю.

— Дуже мило з вашого боку, але…

— Жодного «але», пане! Я цілком щиро, і ви повинні прийняти моє запрошення.

— Дякую, пані! — Очі Губера задоволено блищали. На обличчі не було й сліду напруження.

— Ми вечеряємо о восьмій годині, — уточнив Шалго.

Губер встав і потис руку полковникові:

— Сподіваюся, до восьмої години я теж приготую своє «меню».

— Без хорошого меню немає смачного обіду, — погодився Шалго і позіхнув.

Лейтенанта з самого полудня мучив голод, але він не наважувався припинити допит Гейзи Салаї, боячись припуститися якоїсь фатальної помилки. Обличчя арештованого в червонуватих променях призахідного сонця здавалося втомленим. Вони вже переговорили про все, а в лейтенанта складалося враження, що Салаї стає дедалі спокійнішим. Згодом розмова перейшла на Беату. Її Салаї знає з дитинства. Пошкодував, що Беата у всьому схожа на свою матір. Це, мовляв, трагічно і прикро, бо Мімі, мати Беати, веде розпутне життя. Правда, це зрозуміло: адже її чоловік зовсім не турбується про неї. Кюрті навіть цурається її і вже давно не живе з нею.

— Напевно, в неї є коханець, ба навіть коханці, — підсумував Фелмері.

— Тільки один. Притому вже кілька років той самий. — Салаї важко зітхнув, похнюпився, і його неголене підборіддя вперлося в груди. — Боже, в якому багні я живу! — тихо промовив Гейза. — Повірте мені! — Він знову зітхнув і стис пальці в кулак. — А ви знаєте, хто коханка Кюрті? Моя мати! А знаєте, скільки років було Беаті, коли вона стала моєю коханкою? Чотирнадцять. І знаєте, хто її поклав у моє ліжко? Її рідна мати. І знаєте, хто найбільший дурень у світі? Ваш покірний слуга. Це я з-за якоїсь повії мало не став убивцею!

— Мало не стали чи дійсно стали?

Салаї підвів голову. Сонце вдарило йому в обличчя, і він примружив очі.

— Послухайте-но, пане лейтенанте! Це вже починає мені набридати. Вам треба знайти вбивцю Меннела. Це мені зрозуміло. Незрозуміло тільки, для чого я відверто і щиро вам усе розповів. Адже ви все одно не вірите мені. Що ж, нехай так. Припустімо, я повинен визнати, що вбив цього піжона. В такому разі скажіть, коли і як я це вчинив. Напишіть усе докладно, дайте мені день, щоб я вивчив своє зізнання. — На його обличчі відобразився непідробний відчай. — Та не вбивав я його! І не знав, що Меннел шпигун!

— А Беата теж не знала?

— Беата?! — Салаї махнув рукою. — Її цікавило тільки ліжко. Ліжко німця. Та ще те, щоб улаштувати своєму Табору добрий заробіток.

— Щось я вас не зовсім розумію, — замислено промовив лейтенант. — У вашій поведінці є кілька суперечностей. Ви говорите, що Беата легковажна дівчина: зрадила вам з Меннелом, два роки живе з Тібором Сючем. І ви все-таки прагнете одружитися з нею. Не розумію!

— Не розумієте, бо не жили з нею, — відповів Салаї. — А я, знаєте, жив уже з кількома… Не можу поскаржитись, але вона якась особлива…

— Скажіть, Салаї, о котрій годині Меннел покинув вас на пляжі?

— О десятій.

— Ви в цьому впевнені?

— Може, десяти ще й не було.

— Куди пішов Меннел?

Салаї закинув ногу за ногу і попросив у лейтенанта закурити. Глибоко затягнувшись, він кілька секунд дивився на кінчик сигарети, що жеврів малиновим вогником.

— Він пішов до своєї машини, — відповів нарешті.

— Де стояла його машина?

— Здається, десь біля пристані. Неподалік од пірса.

— Ви що, йшли за ним слідом?

— До самого шосе. Там я зупинився: подумав, що не варто йти далі, тому що біля пристані багатолюдно.

— Далі?

Салаї запитливо глянув на лейтенанта.

— Не розумію, що — далі?

— Невже Меннел розчинився у темряві? Скажіть, що ви бачили далі.

Салаї розсіяно вертів у пальцях сигарету.

— Що я міг бачити в темряві?

Лейтенанта дратувало, що Салаї знову починав тягти час зайвими запитаннями. Дивно: коли йдеться про справи, котрі безпосередньо не стосуються вбивства, він говорить без упину. А тільки доходять до суті — думки його загальмовуються, пам'ять відмовляє, він тягне час, повторює запитання.