Андраш Беркеші - Списоносці

Я кивнув головою, мовляв, розумію. Титус вихопив записну книжку, олівець, зміряв відстань між внутрішньою стінкою і досьє і обережно вийняв одне з них. Ми сіли на підлогу і почали розглядати папери. Мій страх змінився захопленням. Перед нами відкрилася завіса діяльності Гастінгса. Англієць справді організував агентуру, і неабияку. Він завербував не рядових солдатів, селян, залізничних провідників, як ми, а людей з серйозною питомою вагою. Не кожен, хто заходив у канцелярію, ставав його агентом. Не так уже й багато їх було.

Титус спритно записував окремі дані.

— Шкода, що ми не взяли фотоапарата, — шепотів він, — дуже шкода…

Справді, дуже шкода. Та в ті часи технічно ми були споряджені ще не так, як сьогодні.

Працювали дуже швидко. Але потім трапилося несподіване. Ми не знали, що замок сейфа — секретний а нам не пощастить знову замкнути дверцята. Титус стиснув губи, м'язи на обличчі затіпалися — я знав, що він теж нервує. Спробували ще раз і ще раз. Даремно — дверцята не замикалися.

Титус замислився.

— Коли англієць помітить, що хтось проглянув його документи, ми не зможемо використати ці дані, — сказав він.

— Тоді давай пограбуємо його…

Патер витріщив на мене очі.

— Так, так, пограбуємо, — прошепотів я. — Заберемо з собою коштовні речі, і капітан подумає, що це розбій.

Так ми і зробили. Набили коштовностями кишені, а пачками банкових білетів — маленький саквояж. Потім порозкидали все по квартирі, знайдені цінні речі, навіть срібні свічники теж поклали в чемодан.

Перед тим як вийти, Титус витер наші сліди.

Двірник здивовано заблимав очима, помітивши товстий саквояж, але промовчав.

На вулиці ми перевели дух. Довго йшли пішки, потім сіли у фіакр.

На світанку ми оглянули свої трофеї.

— Очевидно, Гастінгс не заявлятиме про пограбування, — міркував Титус, — бо в процесі розслідування поліція допитуватиметься про неприємні для його особи подробиці. Отже, він мовчатиме.

— Так-то так, Титусе, але що ми робитимемо з валютою і коштовностями?

— Використаємо для цілей організації, — кинув він, не довго думаючи.

Ми використали. До того ж дуже мудро. Це була не моя ідея. Половину коштовностей я віддав Титусові, а все інше приховав у себе. Про ці подробиці розповідаю тільки тобі.

Я був задоволений операцією, Гастінгс і справді мовчав».

Коронді зсунув окуляри на краєчок носа і поверх скелець глянув на старшого лейтенанта. Це надало обличчю підполковника якогось пустотливо-хитруватого виразу. В таку мить хлопці відчували себе ніяково, бо знали, що зараз на них посиплються ущипливо-іронічні зауваження. Це траплялося особливо тоді, коли до підполковника надходили відомості про невдало виконані операції. Але тепер Коронді не був у гумористичному настрої.

— Всі прізвища виписали, товаришу старший лейтенант?

— Так точно, товаришу підполковник.

— Гаразд. Треба звернути увагу на кожне згадане тут ім'я і зібрати матеріал, поки триватиме слідство. А тепер ідіть відпочивайте. Вранці знову поговоріть з Марією Перлакі. Під час розмови прошу звернути особливу увагу на ті пункти, по яких треба негайно вжити заходів. Бо, напевне, — Коронді зняв окуляри, — Перлакі розповість і про такі справи, які потребують наших активних дій. Зрозуміло?

— Зрозуміло, товаришу підполковник. Можна йти?

— Так. Але не забудьте про арештованого. Жолт Райнаї, напевно, ще пише свій твір?

— Так.

— Його теж відправте відпочивати. Те, що він зараз пише, розчарує вас. Але нічого. Згодом він напише всю правду.

— Дозвольте одне запитання, товаришу підполковник?

— Прошу.

— Для чого ми вимагаємо від Райнаї писати зізнання, коли заздалегідь знаємо, що його писанина — брехня?

Коронді знову надів окуляри.

— Скільки ви служите, товаришу Када?

— Два роки.

— І не розумієте?

— Не розумію, товаришу підполковник.

— Ви певні, що Райнаї зараз пише побрехеньки?

— Так.

— А чому він бреше?

— Бо не хоче зізнаватися.

— Отож бо й воно, його писанина стане зброєю у ваших руках. Маючи достовірні факти, ви зможете викрити його брехню.

— Так точно.

— Зрозуміло? Ідіть спати. Када виструнчився і вийшов.

… Наступного дня Марія ввійшла в кабінет, свіжа, з сяючими очима.

— Як провели свою першу ніч у Будапешті? — запитав Када.

— Миттю заснула, але, скажу одверто, вночі прокидалася і багато думала.

— Про що ж ви думали?

— Наприклад, про те, що моє раптове зникнення справило на берлінців не дуже хороше враження. Це й зрозуміло. Ну, а списоносці є як в Будапешті, так і в інших містах Угорщини. Вони могли вже дістати наказ знищити мене. Це було б для них найбажанішим вирішенням справи. По-перше, тому, що мертві не говорять, а по-друге, це було б доброю наукою для інших.