Андраш Беркеші - Списоносці

… Був кінець серпня. Надворі стояла вже зажурена осінь. Ми з Анною-Марією сиділи в саду, оповитому тихими сутінками, поринувши в мрії. Я першим порушив мовчанку.

— Анно-Маріє, — промовив я, пригорнувши її. Вона притулилася до мене, схиливши голову на груди.

— Знаєш що? В п'ятницю ввечері поклич до себе капітана Гастінгса…

Жінка підскочила, наче її вкусила оса. Здивовано зиркнула на мене. Я сумно посміхнувся у відповідь.

— І за всяку ціну затримай у себе до ранку. — Ніжно взявши її руку, я притис до грудей і довго дивився їй в очі. — За всяку ціну, розумієш? — по складах вичавив я з себе.

Наступного дня Анна-Марія сказала мені:

— Гастінгс прийняв моє запрошення. Буде в п'ятницю о дев'ятій.

З Дьярматі і Неллі було куди легше. Дівчина до нестями закохалася в молодого журналіста і цілком підкорялася йому.

Отже, шлях відкрито. Ми з Титусом обміркували всі подробиці і вирішили зустрітися в п'ятницю в мене дома.

Людина дуже часто не може пояснити зміни свого настрою. Досить одного куплета пісні, віршованого рядка чи раптового спогаду про якусь Дрібницю, щоб веселість змінилася пригніченістю, хоробрість — забобонним страхом. Вже кілька тижнів я перебував у стані такого змінного настрою і не міг зрозуміти причини цього. Дома мене наче підмінили… Я нервував, у мене був якийсь дивний, напружений стан. Розмовляючи з Магдою, я лише похитував головою або белькотів щось незрозуміле. А коли вона, сівши біля мене, починала розпитувати, я посилався на втому і обривав її. «Господи, що зі мною? — питав я себе. — Чому мені все таке байдуже, чому все стало таким далеким, чужим — Магда, діти, дім, усе, усе?»

Одного разу після вечері, зайшовши в кабінет, я заглибився в читання газети. Читати не читав — просто перегортав сторінки. Думки крутилися навколо операції в п'ятницю. Мене охоплював неймовірний страх. А що коли нас спіткає невдача? Чому саме до нас виявлено таке довір'я з боку керівників організації? Потім я прийшов до висновку, що моя доля, як і доля кожного члена організації, вже вирішена наперед і змінити її ніхто в світі не може. Я втішав себе, підбадьорював, але страх не минав, і це дратувало мене.

Саме в такому настрої і застав мене Жолт, який несподівано ввірвався у мій кабінет. Підійшовши до мене, Жолт почав набридливо розпитувати… Я хотів вигнати його з кімнати. Злякавшись суворого окрику, він витріщив на мене очі, потім затупотів ніжками і, впавши на підлогу, заверещав, мов недорізане порося. Спочатку я мовчки дивився на це, а потім стеком добре відлупцював його.

У нашому завжди тихому домі зчинився страшенний галас. В кімнату вбігла до смерті перелякана Магда. Побачивши нас, вона остовпіла, обличчя її сіпалося. Потім кинулась до мене, вирвала Жолта з рук і, захищаючи його, притисла до грудей. На галас прибігла і служниця. Імені цієї простої селянської дівчини вже не пам'ятаю. Я нервово постукував стеком об свою долоню. Магда віддала дитину, яка все ще ридала, дівчині і випроводила їх з кімнати. Обличчя Магди пашіло від люті.

— Ви божевільний садист, — зашипіла вона.

Так зі мною вона ще не говорила. Її голос, інтонація ошелешили мене. Вона, мабуть, помітила мою розгубленість, бо вже без всякого страху вигукнула:

— Свої нерви можете показувати де завгодно, але не чіпайте мою дитину.

— Мою дитину?

— Саме мою, бо ви останнім часом поводитесь з дітьми так, наче ви не батько їм…

— Хтозна, — необачновипаливя посміхаючись, — можливо, і не я батько.

Побачив би ти обличчя своєї матері! Ненавистю, образою спалахнуло воно. Магда сполотніла, я думав, що зомліє. Потім, зціпивши губи, підвела голову:

— Мужик! — крикнула вона і, повернувшись, вийшла з кімнати.

Зрозумівши, що переборщив трохи, я хотів помиритись з дружиною. Але мені не пощастило ні цього, ні наступного вечора. Я для неї перестав існувати. На всі мої пояснення вона не відповідала.

Так було до п'ятниці. В цей день близько сьомої години вечора прийшов Титус. Він, як завжди, чемно привітався з Магдою, поцікавився її здоров'ям, розпитав про дітей. З байдужих відповідей Магди Титус, мабуть, здогадався про все, бо багатозначно зиркнув на мене. Правда, не сказавши жодного слова, зачекав, поки Магда піде в свою кімнату. Тоді запитливо глянув на мене.

Я розповів про все, що скоїлося, і поскаржився на виснаження нервів.

Титус довго не відповідав. Схрестивши руки, він безшумно ходив по м'якому килимі, а я з цікавістю спостерігав, як тінь від його постаті то збільшувалась, то зменшувалась.