Андраш Беркеші - Списоносці

Райнаї вражено глянув на товсту папку.

— Так багато?

— Ваше зізнання не буде таким об'ємистим. Адже ваш спільник був набагато старший. І досвід у нього більший. Та й минуле його незрівнянно мерзенніше. Може, вас цікавить, з ким ви сидітимете на лаві підсудних?

— Якщо це мені дозволено…

— Дозволено. З своїм батьком.

Райнаї іронічно посміхнувся.

— З моїм батьком?

— Здається, ви нам не вірите?

— Це просто неможливо.

— Вам потрібні докази? Будь ласка. Ця товста папка — зізнання вашого батька Акоша Райнаї. Бачу, ви й досі сумніваєтесь. Тоді загляньте в текст. Поки що я покажу вам тільки частину, а згодом ви ознайомитесь з усіма матеріалами.

Коронді перегнув аркуш паперу надвоє, частину його прикрив долонею.

— Читайте вголос! — наказав він.

«… Мені стало відомо, що його арештували. Проте вирок був не суворий. Що ж до рукопису, то Жолт сповістив…»

— Вам погано, Райнаї? — вигукнув Коронді. — Ви зблідли і вже не посміхаєтесь іронічно?!

Тіло Райнаї тіпалося мов у пропасниці. Він мав справді жалюгідний вигляд.

— Читайте далі! — наказав Коронді.

— «… папери в надійному місці, і просив про них не турбуватись…»

— Де мемуари? Кажіть!

— У Ленера, — цокотячи зубами, промовив Райнаї. — Вони там сховані.

— Тепер ви пересвідчились, чиє зізнання лежить перед нами. Ви бачите, що ми все знаємо. Ідіть пишіть нове зізнання!

Приголомшений Райнаї, мов п'яний, потягнув до дверей. Када провів його. Коли старший лейтенант повернувся, вираз обличчя підполковника пом'якшав.

— Викличте начальників відділень на нараду.

Перш ніж виконати наказ, Када підійшов до кошика і висипав його вміст.

Другого дня вони читали рукопис далі.

«Якщо не помиляюсь, я зупинився на тому, що в першій половині грудня виїхав у Сомбатхель і вже більш не повертався до Будапешта. Там лишились Магда, Жолт, Титус, зосталась у столиці й Вероніка, хоч її я хотів забрати з собою за всяку ціну.

Справи в мене йшли добре: радіоцентр діяв безвідмовно, агенти систематично надсилали повідомлення. Одночасно в навколишніх селах ми організували кілька таборів, де спішно готували терористів. Цих людей, набраних з добровольців, після підготовки ми зібрали в центральному таборі у Вінер-Нойштадті, а вже звідти скидали з парашутами в тилу радянських військ. Особливо багато терористів-парашутистів ми скинули в комітатах Бекеш, Чонград, на території між Тисою і Дунаєм та в Закарпатті. Парашутисти і залишені в Баконі списоносці спочатку діяли успішно. Ми підтримували з ними радіозв'язок і одержували точні дані про пересування радянських військ, а також про виконання диверсійних актів. Та незабаром значна частина списоносців була викрита. Іншим я наказав тимчасово припинити діяльність і чекати дальших розпоряджень! Про це докладно написано в моїх мемуарах.

Група Шулька, як я згодом довідався, була віддана до військового трибуналу, він засудив Шулька і чотирьох його товаришів до смертної кари, а решту — на різні строки тюремного ув'язнення. Довгий час я гадав, що вирок виконано, і тільки пізніше дізнався: сталося інакше.

Радянські війська навально наступали, і ми відкочувалися все далі на захід. У травні 1945 року я разом з своїм штабом здався в полон англійським військам.

Минуло кілька днів, доки я налагодив зв'язок з офіцером англійської польової служби безпеки. Це був молодий, з неприродно стрункою осанкою зеленоокий майор. Він зміряв мене підозріливим поглядом. Я відрекомендувався і розповів про себе. Офіцер мовчки вислухав мене, занотував щось у блокнот, потім, не промовивши жодного слова, відокремив мене од інших. Тепер я добре харчувався і жив у пристойному житлі. Перебування в спільних бараках вкрай розладнало мої нерви.

На самоті я мав нагоду ще раз обміркувати своє минуле, весь пройдений шлях, і в мене мимоволі виникло питання: що буде зі мною, як складеться моє майбутнє? Щодня я ретельно читав газети, вивчаючи їх від першого до останнього рядка.

Наш програш у війні не був для мене несподіванкою, і все ж мене вразила могутність Радянського Союзу. Я чудово знав, що німці перекидали з Західного фронту на Схід проти росіян всі свої свіжі сили, цим самим даючи змогу об'єднаним військам зайняти якнайбільшу територію. Проте німці не змогли зупинити могутнього наступу росіян навіть на Одері. І столицю райху на вічну ганьбу англо-саксам, які аж ніяк того не хотіли, взяли червоні. Від цих думок у мене йшла обертом голова. Звідки у них така міць? Очевидно, ми просто недооцінювали справжньої могутності і потенціалу Радянського Союзу.