Андраш Беркеші - Списоносці

— Слухайте, Шульок. Війну ми, очевидно, програли. Ви перемогли. У нас в даний момент не вистачає сил вигнати червоних з країни. Але в нас ще є час і сили, щоб винищити якнайбільше комуністів. Звичайно, це. знищення не є для нас самоціллю. Ми готові піти на певний компроміс. Гадаю, вам хотілося б пожити при тій системі, за яку ви рискували життям? Правда ж?

— Так.

— Я можу допомогти вам.

— Пане, — сказав Шульок переконливо. — Я справді хотів би пожити новим життям, але не за всяку ціну.

— Так от, Шульок, перед вами тільки два виходи: жити або вмерти. Іншого вибору немає. Сподіваюсь, ви не вважаєте свій арешт випадковістю? В наших руках більше доказів, ніж ви думаєте. Про вас і про вашу діяльність мені відомо давно. Мені особисто. Інша справа, що я доповів про вас.

В очах арештованого блиснув промінь надії.

— Бачу, ви неправильно зрозуміли останні мої слова. Невже ви гадаєте, що я хочу вас завербувати? Зараз це ні до чого. Я просто хочу укласти з вами угоду. Ви даєте когось мені, а я, з свого боку, даю когось вам.

— Не розумію, про що ви кажете.

— Зараз зрозумієте. За Дьємбера я віддам вам Вероніку. — Я не зводив очей з Шулька: його обличчя ледь помітно здригнулось. — Отож, ціна за свободу Вероніки — прізвище і адреса Дьємбера або точний час і місце вашої з ним зустрічі. Ви кохаєте Вероніку. Невже ви погодитесь, щоб вона загинула? Вероніка в моїх руках. На роздумування в нас немає часу. Ну, що ви скажете?

Шульок облизав спраглі губи. Обличчя його похмурніло. Було помітно, що в душі в нього точиться страшна боротьба.

Нарешті, він промовив тихо, але рішуче:

— Пане, я не торговець, я викладач.

— Цим самим ви фактично сказали, що викладачі не цінують свого життя.

— Ні, не те. Я тільки хотів вам дати зрозуміти, що викладач, принаймні я, не підходить для укладання такої угоди.

— А Вероніка? Ви ж хочете одружитися з нею.

— Так, це моя мрія…

— Що ж буде з нею?

— Не знаю…

Я бачив, що Шульок не з тих, яким подібні методи одразу розв'язують язик. Тоді я почав роздумувати над тим, чи доцільно показувати донесення Вероніки. Мабуть, воно довело б його до відчаю, але знову ж таки невідомо, чи примусило б заговорити. Можливо, дія буде протилежна: арештований ще впертіше мовчатиме. Ні, цю карту я прибережу до іншого часу. Що ж робити, щоб він заговорив? Нарешті я вирішив.

Коли через чотири години Шулька знову привели до мене на допит, я не впізнав його, такий він був побитий. Але й після цього арештований не сказав нічого. Так минали дні. Додому я не ходив, навіть спав у відділенні, відпочиваючи всього кілька годин на добу.

Організація комуністів була побудована так хитро, що керівника ніхто з її членів, крім Шулька та Етели Ковач, не знав. Я влаштував очну ставку Габора Шулька з Етелою Ковач, але й це не дало наслідків. Обоє вперто твердили, що одне одного не знають. Дівчину теж позбавили людської подоби. Від жахливих мордувань вона втратила мову і на запитання відповідала тільки кивком голови. Восьмого грудня під час чергового допиту Етел Ковач вмерла. Доповідаючи про цю подію генерал-майорові Бако, я висловив свій жаль з приводу смерті дівчини. Генерал буркнув:

— Війна є війна. Або вони, або ми.

Повернувшись від Бако, я наказав привести Шулька.

Обличчя його почорніло, губи розпухли. Лише сині очі блищали. Арештований важко хрипів, уривчасто дихав.

Вигляд його примусив мене здригнутись, але я не відчув до нього жалю. «Війна є війна, — подумав я на своє виправдання, — або вони, або ми». Я переконував себе в тому, що інакше бути не може. Мені страшенно хотілося зламати впертість, завзяття комуніста, хотілось будь-що принизити його. Тепер я розумію: все те, що я зробив Шульку, принизило тільки мене самого. Такого стійкого революціонера, яким був Шульок, не можна було зігнути.

— Шульок — суворо звернувся до нього.

Він не відповів, тільки очі його блиснули.

— Ви розумієте, що я вам кажу?

Він змучено кивнув головою.

— Для чого було доводити до цього?

Почорніле від побоїв обличчя пересмикнулось в іронічній посмішці.

— Ви ще зможете жити, ви ще будете здоровою людиною. Говоріть!

Шульок заплющив очі, болісно застогнав, хотів щось сказати, але з опухлих губів зірвалось лише незрозуміле шепотіння. Він упав.

Я став біля нього навколішки. Від тіла арештованого тхнуло кров'ю і потом. Я насилу поборов нудоту.

— Що ви кажете? Повторіть! — я нахилився до нього, щоб краще чути його шепіт.