Андраш Беркеші - Списоносці

— А ти… ти не попадеш у біду? — прошепотіла вона.

— Вероніко! — Я взяв її за руку. — Я вже казав тобі, що кожен бореться по-своєму. Я теж. Довірся мені. — І заспокійливо всміхнувся. — Тепер ти пересвідчилась, що боротьба — справа не жіноча. Ну, приймаєш мій план? А якщо ні, то дій по-своєму.

Вероніка не відповіла. Спершись на низенький столик, вона знову гірко заридала. Сівши поруч, я почав гладити її по голові, заспокоювати і одночасно думав: «А все ж переміг я. Так, так, Акоша Райнаї ніхто не переможе!»

Через сорок п'ять хвилин з донесенням Вероніки в кишені я сів у машину і поїхав у відділення. Вероніка поки що лишилась у моїй віллі, бо я переконав її, що в мене їй буде безпечно.

Рівно о десятій вечора розпочались арешти. До світанку ми затримали двадцять вісім чоловік. Арештованих одразу ж допитали. Я розпорядився, щоб Шулька й Етелу Ковач взяли в «обробку» і за всяку ціну вивідали місцеперебування комуністів, які переховувались під кличками.

Опівночі я зайшов у кімнату, де допитували Шулька. Нарешті я побачив людину, яка заподіяла мені стільки лиха.

Допит вів капітан Дароці. Він прибув до нас з слідчого жандармського підрозділу. Це був молодий здоровенний, майже двометрового зросту чоловік. По-дитячому наївний вираз його обличчя якось не в'язався з могутньою податтю і дуже гострим розумом. Неймовірно, але Дароці мав два дипломи. Я любив цього молодика за витримку, постійну посмішку, за безтурботні, як у немовляти, очі, любив і пророкував йому блискучу кар'єру.

Зайшовши до кімнати, я дав капітанові знак продовжувати а сам сів збоку, біля вікна.

Уважно оглянув Шуліка. Сидів він за кілька метрів від стола у недбалій позі, ніби слухаючи концерт, його високий лоб облямовувало темно-русяве пряме волосся. Густі острішкуваті брови стирчали наче приклеєні. Класичний грецький профіль трохи псувало підборіддя, що виступало вперед. Губи були міцно і вперто стиснуті.

— Отже, дорогий друже, — звернувся до нього Дароці, — чому ми спинилися в нашій цікавій дискусії?

— На тому, пане капітан, що в 1938 році я одержав диплом і тeпeр працюю викладачем угорської мови та історії.

— Так-так… Але ви ще не сказали нам, коли стали членом комуністичної партії Угорщини, так же?

— Я комуніст і не збираюсь цього приховувати. Але зараз можу тільки повторити, що з партією зв'язку не мав.

— Це я чув. Ваша казка вже набридла мені. Я сам не люблю повторюватись.

— На жаль, нічого іншого сказати не можу.

— До певного часу.

— Взагалі. Хоч мені вже давно хотілося встановити зв'язки з товаришами.

— І це вам не вдалось, так же?

— Так, завдяки вашій пильності.

— Хто цей Дьємбер?

— Не розумію питання.

— Від кого ви одержали листівки, знайдені на вашій квартирі?

— Я сам їх надрукував.

— А де ротатор?

— Три дні тому я кинув його в Дунай. Боявся, що його знайдуть, і вирішив не рискувати.

— Чому це ви раптом стали боятись?

— Випадково зустрівся в нашому будинку з колишнім товаришем по університету, який працює в поліції.

Товариш, можливо, і не впізнав мене, але мені здалось, що він стежить за мною.

Я дав знак капітанові, той встав з-за стола підійшов до мене.

— Іди відпочинь, я далі сам допитуватиму, — шепнув я йому.

Коли Дароці вийшов, я, залишаючись на місці, наказав:.

— Поверніться до мене, Шульок!

Він крутнув стілець і мовчки глянув на мене. Тільки тепер я помітив, що в нього голубі блискучі очі. Я втупився в його обличчя, розмірковуючи, як найкраще, зломити цього комуніста, його тактики була мені зрозуміла: Від фактів Шульок не відмовлявся, не заперечував своєї причетності до комуністів, але про зв'язки з партією мовчав. Він вирішив прийняти кару на себе, не зраджуючи товаришів.

— Отже, ви Габор Шульок?

— Так, пане.

— Ви, очевидно, людина тямуща.

Він промовчав.

— Послухайте-но, голубе. З розумними людьми я звик розмовляти відверто. Я віддаю належне гідному супротивникові ї не вдаватимуся до дипломатичних трюків та хитромудрих мовних пасток. Коли б ви були примітивним, випадковим членом цього руху, я застосував би й примітивні прийоми. Я почав би з обіцянок і вмовлянь, потім перейшов би до погроз, а якби і це не допомогло, наказав би добре відлупцювати вac. Але ви не такий, і тому розмовлятимемо по-іншому. Ви зрозуміли мене?

— Здається, так, — відповів Шульок тихо, і я помітив, що мої слова дуже насторожили його.