Андраш Беркеші - Списоносці

Становище в еміграції було надзвичайно тяжке. Окремі керівники гризлись між собою, створюючи численні групи, партії, спілки та організації, зводили наклепи один на одного, брехали, крали, обдурювали своїх земляків. Кожен керівник діяв у своїх особистих інтересах. Жадоба до збагачення стала рушійною силою їхнього життя.

В основному були три великі групи: французька, американська і англійська. Кожна з угорських емігрантських організацій належала до якоїсь групи і, звичайно, відповідно до цього керувалась і фінансувалась французами, американцями чи англійцями. Мені прикро було дивитись, як окремі емігрантські організації вели запеклу боротьбу між собою. Задля дешевеньких успіхів вони жертвували найкращими агентами, перекидаючи їх десятками через кордон без серйозної підготовки. Одержавши за них гроші, керівники вже більше не цікавились їх долею.

Саме через це й провалився путч 1946 року, підготовлений правими колами.

Я вже писав тобі про офіцера з дитячим обличчям — Дароці. Я пророкував йому блискучу кар'єру, бо це була розумна, метка і дотепна людина. Тепер Дароці служив під керівництвом генерал-майора Мартонфі, який працював на американців. А генерал-майора Бако завербувала французька розвідка.

Дароці дуже зрадів нашій зустрічі. Ми довго сиділи, пригадуючи давні часи, а потім перейшли до сучасних наболілих проблем.

— Я буду тобі вдячний, якщо ти докладно поінформуєш мене про життя еміграції, — сказав я.

Вираз його обличчя раптом змінився. В очах зникли веселі вогники, чоло похмурніло.

— Про це я не можу сказати нічого втішного, — відповів Дароці.

— Ну що ж, розповідай про невтішне!

Він глянув на мене, криво всміхнувся і почухав тім'я.

— Слухай, пане полковник, у мене немає бажання розмовляти на цю тему. Хай тобі розповість про це хтось інший… А я нічого не скажу, щоб не викликати пересудів. Відверті розмови на цю тему вважаються тут упадництвом.

Я нервово затарабанив пальцями по столу.

— Послухай, сину. Ми ж знайомі з тобою не з учорашнього дня!

— Це правда!

— Ми пережили разом і хороше і погане. Я завжди мав тебе за рідного сина, і якщо тепер прошу розповісти про все, то, повір, це викликано передусім моєю приязню до тебе. А про те, що я не так зрозумію тебе, не турбуйся. Чи, може, ти вже не довіряєш мені?

Дароці розгублено хруснув пальцями, приховуючи ніяковість.

— Справа не в довір'ї, пане полковник, — виправдувався він, уникаючи мого погляду. — Твоя дружба робить мені честь. — Він подивився на мене, і на його обличчі з'явився вираз безсилої люті й відчаю. — Але ти багато чого не знаєш, і. взагалі я не можу спокійно говорити про цих… — Він стиснув пальці у величезний кулак і вдарив себе по коліну.

— Мені хотілося б, сину, знати про все докладно.

— Наволоч! Падлюки! І це офіцери! Хочеться плюватись, як тільки згадую їх! — Очі його виблискували люттю. — Незабаром ти розкусиш їх, пане полковник!

— Розповідай конкретніше!

Дароці довго роздумував.

— Конкретніше? Гаразд! Так от, пане полковник, ці люди, позбувшись своїх маєтків, втратили порядність. Це пояснюється, очевидно, тим, що в еміграції в нас немає за душею ні шеляга. На батьківщині в нас були маєтки, цінності, які визначали нашу питому вагу в суспільстві.

Закуривши сигарету, я уважно слухав Дароці.

— Витязь генерал-майор Мартонфі, наприклад, мав в Угорщині дванадцять тисяч гольдів землі, а я — всього триста. Маєток в дванадцять тисяч гольдів давав не тільки відповідний прибуток, але й створював умови для добрих зв'язків, забезпечував просування по службі, підвищення в званні. Звичайно, наївні люди думали, що знать, крім багатств, має відповідну до свого рангу обдарованість. Тепер у Мартонфі лишилось тільки звання генерал-майора. Я вважав, що пан генерал-майор справді розумна, здібна людина, чудовий воєнний командир, зразок солдата для кожного угорського офіцера. А насправді? Воєнні знання його нижчі, ніж у будь-кого із старших офіцерів, а поведінка, м'яко кажучи, не може бути прикладом для інших. Такі самі майже всі офіцери. Здібних людей тут відтерли, усунули. Ще невідомо, коли ми відвоюємо країну, а Мартонфі, як майбутній воєнний диктатор, уже домовляється з американцями про передачу їм у найм державних залізниць строком вд дев'яносто дев'ять років. Фактично він уже встиг продати всі досі виявлені і навіть не виявлені поклади бокситу, будує різноманітні політичні/плани і буквально схибнувся на думці про те, як організувати на своїх дванадцяти тисячах гольдах землі взірцеве господарство. Ти пригадуєш, пане полковник, Балінта Немета?