Андраш Беркеші - Списоносці

Пригадую, як на першій нашій нараді ми в урочистій обстановці вшанували однохвилинною мовчанкою пам'ять загиблих керівників «Списоносців». Тоді я ще вірив у подібні ритуали. А нині?.. Та бог з ним, шкода про це згадувати.

Ми розгорнули роботу. Незабаром були відновлені всі сектори організації «Списоносці» і призначені завідуючими надійні офіцери. Свої плани ми кожного разу погоджували з союзниками. Штаб «Списоносців» по суті був не чим іншим, як контрреволюційним воєнним міністерством. Ціною неймовірних зусиль нам пощастило добитися того, щоб всі емігрантські організації і групи визнали керівництво штабу «Списоносців». Покінчивши з внутрішніми організаційними питаннями, ми, нарешті, розпочали планомірну роботу по створенню організацій в Угорщині.

Восени 1947 року штаб скликав керівників еміграції на таємну нараду в Зальцбург. Там я виступав з тезами, погодженими з англійцями. Основна наша мета — повалення існуючого комуністичного ладу в Угорщині. Я закликав підпорядкувати цій меті всю діяльність, поклавши край будь-яким особистим ворогуванням, інтригам і об'єднавши свої сили. Я повідомив присутніх, що союзники асигнують значні суми для організації шкіл розвідників і диверсантів. Наше завдання підібрати людей для підготовки в цих спеціальних школах. Цю звістку присутні зустріли з великим піднесенням. Далі я говорив про те, що треба організувати в Угорщині осередки, за допомогою яких можна буде в слушний момент підняти в країні повстання і створити надійну розвідувальну систему. Я докладно роз'яснив суть своїх міркувань, і ми приступили до роботи.

Про все це я пишу коротко, щоб ти мав уявлення про наші труднощі, про необхідність весь час підбадьорювати людей, втлумачувати їм, що боротьба проти комуністів — справа не окремих людей. Колишні порядки і влада не впадуть їм у руки, мов дозрілий овоч. Треба відчайдушно боротися за своє щастя. Ці думки найкраще висловив Дароці, сказавши одного разу:

— Переді мною два шляхи: або я лишусь паном, або стану пролетарем. Якби я вибрав останнє, то мені краще було б повернутися в Угорщину і жити там. Але я не хочу бути злиднем і тому волію боротися.

Вести боротьбу неважко, якщо ворог робить помилку за помилкою. Саме помилки створюють сприятливі умови для успішної роботи. А комуністи Угорщини робили багато помилок, і ми не пропускали нагоди використати їх в своїх інтересах.

Пізньої осені сорок сьомого року я таємно відрядив Дароці в Будапешт. Він мав єдине доручення — зв'язатися з Титусом і обговорити можливість моєї з ним зустрічі. Одночасно через Титуса він мав передати Магді і Жолту, щоб вони розпочали роботу.

Десять днів пробув Дароці в Будапешті. Він привіз радісну звістку про те, що Титус через два тижні їхатиме у Рим в офіціальній справі церкви, і ми зможемо зустрітися у Відні.

Через два тижні ми справді зустрілись. Важко описати почуття, з якими я обнімав свого давнього друга.

Бідолашний Титус виглядав дуже погано. Він зовсім посивів. Зморщена шкіра була жовта, наче пергамент. Щоки палали хворобливим, гарячковим рум'янцем. Він ніколи не був повним, а тепер став схожий на кістяк.

Я розповів йому про своє життя, потім відверто охарактеризував становище еміграції, не приховуючи внутрішніх неполадок і суперечностей між союзниками. Нарешті, я розповів патеру про події останніх місяців. Титус, покашлюючи, мовчки слухав мене. Потім поволі і розважно заговорив. Він розказав про свою роль у політичному житті, про труднощі, які, особливо в перший час, доводилось переборювати.

— До 1945 року, якщо не брати до уваги служіння меси, я не виступав перед громадськістю, — розповідав Титус. — Мені дуже важко було звикнути до ролі члена президії центрального комітету демократичної партії, та іншого вибору я не мав. Мій відкритий виступ забезпечив цій опозиційній партії багатьох прихильників, позитивно вплинув на більшість священнослужителів. Але гадаю, — зауважив він замислено, — настав час відступити на задній план. З літа цього року політичне керівництво в країні цілком перейшло до рук комуністів, до них перейшла й ініціатива, і вони в нових умовах міняють свою тактику. Не знаю, як думають у Ватікані, але, по-моєму, в інтересах збереження сил опозиції треба організовано перейти в підпілля.

— А як моя дружина? — спитав я.

— 3 нею трапилась біда…

Я підвів голову і злякано глянув на Титуса.

— Ні-ні, не лякайся. Вона тільки в скрутному матеріальному становищі. Їй більше не виплачують пенсії.