Давід Лаґеркранц: Дівчина у павутинні

Тоді Блумквіст, по суті, не мав що заперечити. Він і сам лише якісь півроку тому написав довгу статтю про індустрію папараці і, якби міг знайти потрібний ракурс, погодився б написати про будь-яку незначну персону. Ба більше, Мікаел завжди казав, що на хорошу публікацію впливає не сама тема, а ставлення до неї репортера. І він так спротивився тому, що відчув між рядків, зрозумівши: це початок тривалого втручання, тож незабаром ставлення «Сернеру» до «Міленіуму» буде таким самим, як і до всякого іншого журналу, — видання змінюватимуть на власний розсуд, аж поки воно стане прибутковим, хоч і безбарвним.

І от у п’ятницю по обіді, коли він почув, що Левін найняв консультанта й замовив йому кілька споживчих досліджень, що мали бути готові на понеділок, Блумквіст просто пішов додому. Довго він, сидячи за столом чи лежачи в ліжку, компонував у своїй голові не одну палку промову про те, чому «Міленіум» мав додержуватися своєї концепції: у передмістях відбуваються масові заворушення; до парламенту пройшла відверто расистська партія; нетерпимість зростає; фашизм зміцнює свої позиції; повсюди безхатьки й жебраки. Швеція багато в чому стала ганебною країною. Він знайшов чимало чудових, піднесених слів і зажив у своїх мріях кілька неймовірних тріумфів, виголосивши так багато влучних і незаперечних істин, що вся редакція журналу й навіть увесь «Сернер» прийшли до тями, визнали свої помилки і, як один, вирішили піти за ним.

Та, почавши знову мислити розважливо, він зрозумів, якими малозначущими є ті всі фрази, коли ніхто не вірить у них з економічного погляду. Як то кажуть, money talks, bullshit walks . Спершу грошва — тоді слова. Насамперед журнал має стати самооплатним, а вже тоді можна змінювати світ. Це підказало Блумквістові тему для доброї журнальної статті. Перспектива великого викриття змогла б пробудити в його редакційної команди впевненість у своїх силах і змусити їх усіх начхати на Левінові дослідження та прогнози.

Коли Блумквіст опублікував сенсаційну бомбу про змову в шведському уряді, що захищав Залаченка, то обернувся на такий собі новинний магніт. Щодня йому надходила інформація про певні порушення й тіньові оборудки. Правду кажучи, здебільшого то були пустопорожні дурниці. Лише вряди-годи траплялися справді дивовижні історії. Часом і в чомусь повсякденному, як от у звичайнісінькій справі зі страхуванням чи банальному повідомленні про зниклого безвісти, ховається щось важливе. Ніколи не можна сказати напевно. Треба все методично вивчати, дивитися на справу неупереджено, тож у суботу вранці Блумквіст сів зі своїм ноутбуком і записниками й почав переглядати весь наявний матеріал.

Він пропрацював до п’ятої години пополудні й знайшов дещо цікаве. Років десять тому, либонь, це його захопило б, але тепер не викликало ніякого ентузіазму. То була класична проблема, і вже хто-хто, а він про неї добре знав. Після кількох десятиліть у професії більшість тем видаються знайомими, і хоч розум тобі підказує, що якийсь матеріал добрий, це все одно не бере тебе за серце. А коли по даху заперіщила шквальна злива, Мікаел зовсім перестав працювати й повернувся до Елізабет Джордж.

Блумквіст переконав себе, що це було не просто бажання втекти від дійсності. Іноді найкращі ідеї навертаються на думку, коли увага захоплена чимось іншим. Шматочки пазла в цей час можуть несподівано самі впасти на свої місця. Але нічого конструктивнішого, ніж лежати й читати хороші книжки, він так і не вигадав. До ранку понеділка, коли занегодилося ще більше, Блумквіст проковтнув один детективний роман Джордж цілком і другий до половини, а на додачу ще три давнішні числа журналу «Нью-Йоркер», що давно захаращували його приліжковий столик.

І от Мікаел Блумквіст, сидячи на дивані у вітальні з чашкою капучино, споглядав бурю. Він відчував у тілі виснаження й млявість, аж раптом різко схопився на ноги, — так, ніби враз вирішив опанувати себе й почати щось робити, — узув черевики, одягнув зимове пальто й вийшов з дому. На вулиці було достобіса неприємно.

Сильний крижаний поривчастий вітер з дощем діймав його до кісток, і він поспішив у бік Горнсґатану, що на вигляд був незвично сірим. Весь Седермалм, здавалося, позбувся своїх барв. Жоден бодай малюсенький яскравий осінній листочок не кружляв у повітрі. Схиливши голову й схрестивши руки на грудях, Блумквіст пройшов повз храм Марії Маґдалини до Слуссену, а тоді звернув праворуч на Ґетгатсбаккен і, як завжди, прошмигнувши між бутиком «Монкі» й пабом «Індиго», піднявся на четвертий поверх, де просто над офісом «Грінпісу» містилася редакція журналу. Дійшовши до дверей, він почув якийсь гамір.