Давід Лаґеркранц: Дівчина у павутинні

Бабине літо, що дозволяло міським кафе й ресторанам працювати ще в жовтні просто неба, скінчилося, і на зміну йому прийшла препаскудна погода з потужними поривами вітру й зливами. Люди тепер швидко пересувалися вулицями, зігнувшись у дугу. Усі вихідні Блумквіст просидів удома. Щоправда, не тільки через погоду. Він планував вишуканий реванш, але все пішло внівець — ні тим, ні іншим Мікаел не був схожий сам на себе.

Він не вважався за слабака чи аутсайдера і, на відміну від багатьох інших видатних шведських медійників, не страждав на завищену самооцінку, тож його гонор не потребував постійного підживлення й підтвердження заслуг. З другого боку, останні кілька років видалися непростими. Не збігло й місяця, як фінансовий журналіст Вільям Борґ опублікував у часописі «Ділове життя», що належав «Сернерові», статтю під заголовком «Доба Мікаела Блумквіста минула».

Стаття мала неабияку популярність, отже Блумквістові позиції були ще досить сильні. Ніхто б не сказав, що публікація вирізнялася вдалим стилем чи оригінальністю. Від неї можна було б легко відмахнутися, як від чергового нападу заздрісного колеги. Та з якихось причин — уже й ніхто не пам’ятав, чому саме, — ця вся історія набула резонансу. Спочатку все видавалось енергійною дискусією про журналістику. Однак згодом полеміка почала виходити за ці межі. І хоч поважні ЗМІ лишились осторонь цієї теми, в соціальні мережі виливалися потоки бруду й осуду. На Блумквіста зводили пеню не тільки фінансові журналісти й представники ділових кіл, що мали причини накинутися на ворога саме тепер, коли він тимчасово ослаб, а й молоді журналісти, які сподівалися таким чином здобути собі ім’я. Вони зауважували, що Мікаел не користувався ні «Твіттером», ні «Фейсбуком» — очевидна ознака реліктового мислення. Тож так його й варто розглядати — як релікт минулої епохи, коли люди могли дозволити собі працювати, порпаючись у всіляких стосах паперів. Часом люди просто для розваги створювали потішні гештеги на зразок inblomkvistsday . Це все було, по суті, купа дурниць, які Блумквіста мало обходили, — принаймні він сам себе в тому переконував.

Але, щиро кажучи, з часів справи Залаченка «Міленіум» не опублікував жодного голосного матеріалу, тож журнал справді зазнав кризи. Наклад ще й досі був непоганий — двадцять одна тисяча передплатників. Та прибутки з реклами різко зменшилися, додаткових надходжень від успішних книжок більше не було. А що одна зі співвласниць журналу Гаррієт Ванґер більше не бажала вкладати своїх коштів, то рада директорів, наперекір Блумквістові, дозволила норвезькій медійній імперії «Сернер» придбати тридцять відсотків акцій. Це не було диво, як уявлялося на перший погляд. «Сернер» видавав щотижневі журнали й вечірні газети, володів великим сайтом знайомств, двома платними телевізійними каналами, а також футбольною командою, що грала в найвищому дивізіоні Норвегії, тож, за логікою, бачилося, не мав нічого спільного з таким журналом, як «Міленіум».

Однак представники «Сернеру», особливо керівник відділу публіцистики Уве Левін, запевнили, що їхня компанія потребує престижного видання, що геть усе керівництво захоплюється «Міленіумом» і неабияк прагне, щоб журнал і надалі лишався такий, як і раніше. «Ми тут не для того, щоб заробляти гроші, — сказав Левін. — Ми хочемо робити якусь важливу справу». І він відразу подбав про істотні фінансові вливання в журнал.

Спочатку «Сернер» ніяк не втручався в редакційну політику журналу. Усе було, як зазвичай, хіба що з трохи кращим фінансуванням. Нове відчуття надії огорнуло працівників редакції, і навіть Блумквіст почав був думати, що тепер він зможе з головою поринути в журналістику, замість того щоб увесь час журитися фінансами. Але згодом, приблизно одночасно з початком кампанії проти нього, його вже не полишала підозра, що «Сернер» скористався з ситуації: тон їхніх взаємин змінився, з’явилися перші ознаки тиску з боку концерну.

Левін підтвердив, що журнал і надалі друкуватиме серйозні розслідування, збереже літературний стиль викладу, соціальний запал і таке інше. Але зовсім необов’язково всі статті присвячувати порушенням у фінансовій сфері, кривосуддю й політичним скандалам. Він сказав, що про вищий світ — про зірок та прем’єри — також можна робити блискучі публікації, після чого заходився з захватом розповідати про «Веніті фейр» і «Есквайр» у США, про Ґея Теліза і його класичну статтю «Френк Сінатра застудився», а ще про Нормана Мейлера, Трумена Капоте, Тома Вулфа і ще бозна про кого.