Давід Лаґеркранц: Дівчина у павутинні

Балдер спочатку дивився на нього зачаровано. Це було так, наче спостерігаєш за роботою великого художника. Іноді Балдер фантазував, як хлопчик несподівано зводить на нього очі й каже щось дуже по-дорослому. Але Авґуст ніколи не ронив і слова, а як і піднімав голову від пазла, то дивився повз батька просто у вікно, на море й сонце, що відбивалось у воді. Зрештою, Балдер дав йому спокій, лише зрідка виводячи в садок.

З юридичного погляду він не мав права піклуватися про хлопчика, тому не хотів ризикувати, доки не впорядкує цього питання. Тож він доручив своїй хатній робітниці Лотті Раск робити всі покупки, готувати їжу й прибирати. Балдер зовсім не знався на таких речах. Він розумівся тільки на комп’ютерах та алгоритмах і тепер захопився ними ще більше. Уночі він спав так само погано, як і в Каліфорнії.

На його життєвому обрії замаячили судові процеси й різноманітні бурі, тож вечір у вечір він випивав пляшку червоного вина, зазвичай «Амароне», що, мабуть, на якийсь час йому допомагало, однак зовсім ненадовго. Він почувався все гірше, фантазуючи навіть про те, як зникає в ранковому серпанку чи втікає кудись у негостинне місце — ген за край світу. Але якось, в одну з листопадових субот, щось трапилося. У цей холодний, вітряний вечір вони з Авґустом ішли вулицею Ринґвеген у районі Седермалм і добряче мерзли.

Перед тим вони вечеряли з Фарах Шаріф на Цинкерсвеґу. Авґуст мав уже давно спати, проте вечеря затяглася допізна, а Балдер усе теревенив і теревенив. Фарах Шаріф могла розговорити будь-кого. Вони з Балдером знали одне одного ще з Імперського коледжу Лондона, де разом вивчали комп’ютерні науки, і тепер Фарах Шаріф була однією з небагатьох у Швеції, хто відповідав рівню Франса або принаймні міг досить уважно стежити за ходом його думок. Для нього це було неймовірне полегшення — зустріти того, хто міг би його зрозуміти.

Крім того, він уважав її за дуже принадну жінку, хоч, попри численні спроби, йому так і не вдалося її звабити. Балдер залицявся не надто вправно. Та нині йому перепали прощальні обійми, що майже обернулися на поцілунок, а це вже великий успіх. Саме про нього він і думав, коли проходив з Авґустом повз спортивний центр «Цинкенсдамм». А що, як другого разу він найме для хлопця няньку і тоді, можливо… Хто те знає!

Неподалік загавкав собака, а позаду закричала жінка — відразу й не розбереш, чи то з обурення, чи з радості. Балдер дивився в бік вулиці Горнсґатан і перехрестя, де хотів зловити таксі чи сісти в метро, щоб доїхати до Слуссену. У повітрі запахло дощем. Коли вони дійшли до переходу, загорілося червоне світло, а на другому боці вулиці зупинився обшарпаний чоловік років сорока, що видався Балдерові якимсь знайомим. Саме тієї миті Балдер узяв Авґуста за руку.

Він тільки хотів пересвідчитися, що його син залишився на тротуарі, а тоді відчув, як рука в Авґуста напружилася, наче хлопчик на щось сильно зреагував. Його погляд став зосередженим, а очі ясними, ніби з них чарівним чином спливла полуда. Тепер, замість того щоб зорити всередину себе, у власний складний внутрішній світ, Авґуст дивився на перехід і перехрестя, помітивши в них щось глибинне й важливе, чого інші вгледіти не могли, тож Франс вирішив не звертати уваги на спалахнуле зелене світло.

Він дозволив своєму синові просто стояти й спостерігати за тим, що відбувається. Не знати чому чоловіка охопили сильні емоції, і він зчудувався. Зрештою, це ж був тільки погляд, до того ж не надто усвідомлений і зовсім безрадісний. Проте саме він підняв з глибин Франсової пам’яті щось дуже далеке, напівсонне й майже забуте. І тоді вперше в житті Балдер сповнився надією.

Мікаел Блумквіст поспав лише кілька годин, а все через те, що допізна читав детективний роман Елізабет Джордж. Це було не надто розумно з його боку, бо зранку гуру журналістики з «Сернер медія» Уве Левін мав представити «Міленіуму» свою програму стратегії розвитку, тож Блумквістові годилося б прийти на цю зустріч відпочилим і готовим до бою.

Але йому зовсім не бажалося бути розважливим. Згнітивши серце він устав і заварив собі незвично міцне капучино в «Jura Impressa Х7» — кавоварці, що її якось доставили йому додому з запискою: «Ти сказав би, що я все одно не знаю, як нею користуватися». Тепер вона стояла на кухні, ніби пам’ятник кращим часам, а з людиною, що її надіслала, він уже не мав ніяких контактів.

Останніми днями він майже не працював. Минулими вихідними він навіть міркував собі, чи не почати йому робити щось нове, геть інше, ніж досі, а це досить радикальна ідея для такого чоловіка, як Мікаел Блумквіст. «Міленіум» був його пристрастю. Чимало найкращих і найдраматичніших подій його життя були пов’язані з журналом. Та ніщо не триває вічно, навіть любов до «Міленіуму». До того ж нині були не надто хороші часи для власників журналів, що спеціалізувалися на журналістських розслідуваннях. Усі амбітні публікації доводилося знекровлювати, і він не міг позбутися думки, що його бачення «Міленіуму», можливо, красиве і якоюсь мірою правильне, зовсім необов’язково допомагало виживати журналові. Він зайшов до вітальні, попиваючи каву, і поглянув на бухту Риддарф’єрден. Там був досить сильний шторм.