Давід Лаґеркранц - Дівчина у павутинні

— У такому разі — першорядні дурниці, чи не так? — сказав він. — Той клятий гакер, хай йому грець, мабуть, зламав Інґремові файли і злив їх «Міленіумові». Я згоден, що це кепсько. Але знаєте, що найгірше?

— Ні.

— А найгірше те, що ми мали шанс схопити гакера, відрізати йому яйця й покласти край витоку інформації. Та нам наказали припинити розслідування, і навряд чи хтось може стверджувати, що ви тоді заступилися за мене.

— Я послав тебе в Стокгольм.

— Проте ви відкликали моїх хлопців, і все наше полювання зійшло нанівець. А тепер сліди заметено. Звісно, ми знову можемо розпочати пошуки, але чи буде нам користь з того, коли з’ясується, що якийсь маленький паскудний гакер пошив нас у дурні?

— Мабуть, ні. Та я все одно завдам добрячого удару «Міленіумові» й тому репортерові Блумстрему. Можеш не сумніватися.

— Блумквісту, якщо точно. Мікаелові Блумквісту. Звичайно ж, зробіть це. Успіхів вам! Ви неодмінно станете популярнішим, якщо вдеретеся на шведську територію й заарештуєте головного героя журналістського корпусу, — сказав Ед.

Керівник АНБ щось ледь чутно пробурмотів і пішов геть.

Нідгем, як і всі, добре знав, що адмірал не схопить шведського журналіста. Чарлз О’Коннор бореться за своє політичне становище й не може собі дозволити жодної необачної витівки. Хай там що, а Ед вирішив піти й потеревенити з Алоною. Він стомився від повсякчасної надсади й мав намір утнути щось безвідповідальне.

— Ходім випиймо за це все лайно, — сказав він і всміхнувся.

Ганна Балдер стояла на невеличкому згірку біля готелю «Замок Елмау». Легенько штовхнувши Авґуста в спину, вона дивилася, як він мчить схилом униз на старих дерев’яних санчатах, позичених у готелі. Коли син зупинився долі біля коричневої повітки, вона почала спускатися до нього у своїх чобітках зі шнурівками. І хоч виглядало сонце, проте падав легенький сніг. Вітру майже не було. Там удалині вершини гір підпирали небо, а перед Ганною простягалися широкі простори.

Ніколи в житті Ганна не жила так розкішно, та й Авґустові ставало дедалі краще, особливо завдяки зусиллям Чарлза Еделмана. Одначе було непросто. Вона почувалася жахливо.

Навіть тут, на згірку, вона двічі зупинялася, щоб віддихатися. Відмова від таблеток — а всі вони належали до класу бензодіазепінів — давалася Ганні гірше, ніж вона могла собі уявити. Вночі вона лежала в ліжку, скрутившись креветкою, і дивилася на своє життя в найнещаднішому світлі, раз по раз ударяючи кулаком по стіні й ридаючи. Вона проклинала Лассе Вестмана й саму себе.

Але… були хвилини, коли вона почувалася напрочуд очищеною й уряди-годи майже щасливою. Траплялися моменти, коли Авґуст сидів зі своїми рівняннями й серіями чисел і часом навіть відповідав на її питання. Правда, уривчасто й дивно, та вона все одно відчувала, що от-от має щось змінитися.

До кінця вона сина, звісно ж, не розуміла. Хлопчик і далі залишався для неї таємницею. Іноді він говорив числами, великими числами, піднесеними до величезного степеня, і, певно, вважав, що вона його зрозуміє. А втім, щось, безперечно, сталося. Ганна ніколи не забуде, як Авґуст у перший день сидів за письмовим столом у їхньому готельному номері й навдивовижу легко писав довжелезні закрутисті рівняння, що їх вона фотографувала й надсилала жінці до Стокгольма. Пізно ввечері на її блекфон надійшло повідомлення: «Перекажіть Авґустові, що ми розгадали код!»

Вона ще не бачила свого сина таким гордим і щасливим. І хоч Ганна так і не втямила, про що йшлося, і навіть не сказала про цю подію Чарлзові Еделману, та для неї вона мала величезне значення. Ганну також охопила гордість, безмірна гордість.

Жінка почала пристрасно вивчати синдром саванта, і, поки Чарлз Еделман був у готелі, вони, коли засинав Авґуст, часто засиджувалися допізна, розмовляючи про здібності її сина та все інше.

Правда, думка про те, щоб скочити до Чарлза в ліжко, видавалась їй не дуже доброю. Хоч надто поганою вона їй теж не видавалась. Чарлз був схожий на Франса, і Ганна вважала, що вони всі разом починають сприймати себе за невеличку сім’ю: вона, Чарлз, Авґуст, трохи сувора, але мила вчителька Шарлотта Ґребер і данський математик Єнс Ніруп, який, навідавшись до них, констатував, що хлопчик чомусь зациклений на еліптичних кривих та факторизації цілих чисел. Перебування тут якоюсь мірою ставало для неї мандрівкою-розвідкою в незвичайний світ її сина.

Ганна поволі зійшла вниз засніженим схилом, а Авґуст тим часом устав із санчат. І тут вона вперше за довгі роки відчула, що буде доброю матір’ю й залагодить усі проблеми у своєму житті.