Кірстен Бойє - Скоґландія

— Нагіра поїхала іншою дорогою, — сказав Тілокі, що сидів спереду біля Лорока. — Так розумніше. Це відверне увагу переслідувачів.

Ярвен дивилася з вікна в нічні сутінки. Може, з-за хмар щойно виплив місяць, а може, то потрохи вже настає ранок. Охоронців Норлін не покликав. Бажає вона того чи ні, але тепер своєю втечею завдячує батькові. Думати про це не хотілося.

Вони виїхали на вузьку дорогу, яка кілька миль вела лісом, а потім Лорок звернув на ще вужчий путівець. За густими ліщиновими заростями стояв невеличкий легковичок. Вони пересіли до нього, а джипа покинули.

— Навіщо? — спитала Ярвен.

— Хіба ти не дивишся кінофільмів? — спитав Тілокі. — Якщо поблизу Естерлінда хтось усе ж таки помітив нас чи бодай нашого джипа, тоді скоро його шукатиме вся країна! Ти вивідала те, що мала вивідати?

— Не знаю, — прошепотіла Ярвен. — Можливо.

— Розкажеш Нагірі одразу, як тільки зустрінемося з нею, — промовив Тілокі. — А поки що не гаймо часу!

Поки вони їхали, ніч за вікнами помалу почала відступати, все довкола знову прибирало звичних кольорів: дерева й кущі — темно-зеленого, хліба на узбіччі — ніжного білувато-жовтого. Ярвен примушувала себе думати про Нагіру й про те, що втеча таки вдалася. Про те, де переховують короля і як вони його визволятимуть. Про те, що вдома думає, можливо, Тіна, адже вона, Ярвен, уже цілий тиждень не з’являється до школи. Вона намагалася думати про все-все — тільки не про те, що Норлін не подав охороні жодного знаку.

Нарешті Тілокі заходився нетерпляче розминати плечі й сказав:

— Лороку, ми ж бо вже давно мали бути на місці!

Лорок завернув ліворуч, на вузеньку піщану дорогу, що повела в глибину лісу, потім, за кілька сотень метрів, — ще раз, на зарослу бур’янами стежку попід низько опущеним віттям, яке неприємно зашкрябало по дашку машини.

— Ось тепер ми й приїхали! — мовив Лорок.

Ярвен штовхнула дверцята. Перед нею на невеличкій галявині стояли, поспиравшись на пошарпаного комбі, Малена, Йоас, Нагіра й Меонок. Стояли й з полегкістю всміхалися до неї.

Ярвен сиділа навпочіпки поміж Йоасом та Маленою у відкритому кузові комбі, який мчав вузенькими путівцями з такою швидкістю, що вона аж потерпала: ось-ось або лусне шина, або відпаде колесо, і машина вискочить з колії й перекинеться. Вона обіруч так учепилася в борт, що аж кісточки на пальцях побіліли. А Нагіра лише всміхалася.

— Лорок ці дороги полюбляє! — сказала вона. — Так, як він, не їздить ніхто.

Нагіра сиділа поруч із Тілокі навпроти решти трьох і безперервно набирала номери на мобільному телефоні. Як тільки Ярвен після втечі вийшла з легковичка, Нагіра схопила її за плечі й запитала:

— Ну, як? Що-небудь вивідала?

Ярвен залюбки розповіла б їй усю історію: про те, як Больштрем заскочив її в бібліотеці, як вони спершу забрали в неї ліхтарика, а тоді ще й повикручували всі лампочки в кімнаті, як мала кухарка подала замість неї сигнал і як дівчинку застукали, як гримерка виказала її й цим, сама про те не здогадуючись, допомогла їм здійснити план. Але Ярвен знала, що для цієї розповіді ще буде час. Наразі головне — підказати Нагірі, де шукати короля.

Коли Ярвен розповіла про те, що обговорювали Норлін із Больштремом, що їй потім спало на думку, про матір і святкування дня народження, про вино й мамині спогади, обличчя в Нагіри спохмурніло. Хвилю повагавшись, жінка схопила мобільний телефон.

— Мабуть, так воно і є, — промовила вона. — І те, що ти оце довідалася, — краще, ніж узагалі нічого. Старенька лоцманська хатина! Саме та старенька хатина!

Після цього вона забула про все на світі, крім свого мобільника.

— А що воно таке — ота старенька лоцманська хатина? — поцікавилась Ярвен.

Малена з Йоасом лише стенули плечима, а Нагіра на мить підвела погляд від телефона й кинула:

— Там вони завше зустрічалися.

І Ярвен зі страхом завважила, як у її очах промайнув гнів — через стільки років, а все ж таки гнів…

— Він і вона, — провадила Нагіра. — А я все ще вірила… — І знов заходилася натискати кнопки мобільного телефона.

— Кому це ти шлеш повідомлення? — спитала Ярвен.

Тим часом машина звернула на вузенький — такий, що на ньому не розминулися б і два віслюки, — піщаний путівець і, підскакуючи на звивистому серпантині, покотила крутим схилом ущелини вниз. Час від часу Меонок вискакував з кабіни водія і прибирав з-перед машини гілляки та валуни, іноді йому допомагав і Тілокі, а одного разу закачати рукава довелося й решті пасажирів кузова. Ярвен здавалося, що до них цією дорогою ніхто ніколи не їздив, а якби вона ще й побачила була ту колію, то нізащо в світі не повірила б, що тут можна проїхати взагалі. Однак Лорок вів машину з упевненістю сновиди, так ніби нутром відчував кожнісіньку перешкоду заздалегідь, ніби добре знав кожнісіньку звивину, кожнісінький кам’яний виступ.