Кірстен Бойє - Скоґландія

І водночас вона усвідомлювала, що прослизнути повз нього непомітно не пощастить. Норлін стояв просто в неї на дорозі. Якщо він спробує її затримати, якщо він бодай свисне, коли уздріне її, якщо покличе охорону — їхній план зазнає поразки. Вони ще не мали знайти те місце в огорожі, принаймні не так скоро, не відразу після того, як вона вислизне з парку. Нехай іще хоч якусь хвильку гадають, нібито дівчина, яку вони марно наздоганяють за ворітьми, — Ярвен, щоб справжня Ярвен, не наражаючись на небезпеку, тим часом за їхніми спинами встигла втекти.

Але вибору вона не мала. Якщо чекати, поки Норлін піде, може бути запізно.

Ярвен вискочила з тіні від дерев на алею й помчала просто на нього.

— З дороги! — процідила вона. — Геть з дороги, Норліне!

Віце-король похитнувсь і, не вірячи власним очам, утупився в дівчину.

— Ярвен? — пробелькотів він. — Моя Ярвен?

— Геть із дороги! — прошепотіла Ярвен, відіпхнула його вбік і пробігла ще кілька кроків, які лишалися до живоплоту.

Норлін міг би її схопити. Натомість він лише стояв, дивися їй услід і мурмотів собі під ніс:

— Моя Ярвен… Як же це моя маленька дівчинка…

Вона почула тихенький посвист і блискавично обернулася до того місця в огорожі, звідки той посвист пролунав. Чиїсь міцні руки розвели кущі, й з’явилася лазівка. У залізній огорожі бракувало двох прутів.

— До машини! — шепнув Тілокі й помчав поперед неї, щоправда, раз у раз спиняючись і очікуючи, поки вона його наздожене. Лорок загнав джипа глибоко в кущі й тепер, не вмикаючи фар, майже нечутно виїздив звідти.

Ярвен дихала важко й часто. Аж у машині вона раптом усвідомила, що вже давно не чує собачого гавкоту. Не чула вона, і щоб Норлін кого-небудь гукав. Її батько не подав охороні жодного знаку.

Малена знала, як прудко женуться собаки, коли їх на когось нацькують, — бачила ж бо, як їх дресирували. Але вона таки добряче відірвалася від них, отож спробувала дихати рівніше; треба якомога швидше до Йоаса, там вона буде в безпеці.

Йоас, як і домовлялися, стояв одразу за першим рогом вулиці, прихилившись до товстого дуба. Він схопив її за руку й потяг до себе. Сюди світло прожекторів уже не діставало.

— Тримайся від них подалі! — прошипів хлопець.

Він стромив до рота невеличкого свистка й подув. Звук був такий тоненький, що людське вухо його ледве й чуло. Зате люте валування її переслідувачів одразу перейшло в збуджене хекання, і нарешті надбігли й самі вони: три доги, завбільшки майже такі, як Малена чи Йоас. Приязно насторочивши вуха й метляючи хвостами, вони витанцьовували навколо хлопця, який подружньому куйовдив їм голови, радісно скавучали, лизали йому руки, обличчя.

— Моро! Зісо! Ройо! — шепотів Йоас. — Славні пси! Славні мої пси!

Собаки заметляли хвостами ще дужче, треба було поквапитись. Малена почула на вулиці тупання й вигуки охоронців.

Вона сягнула рукою до сумки, яку Йоас лишив під деревом, і дістала пакунок. Крізь папір просочилася волога, але в темряві Малена, коли клала м'ясо на землю, не розгледіла, що то — плями крові. Собаки, принюхуючись, одразу повернули до неї голови. Ніздрі в них затремтіли, але Малена вже кинулася бігти.

— Сидіти! — спокійно мовив Йоас. — Моро! Зісо! Ройо! Сидіти!

Собаки послухалися, проте все ще не зводили очей з пакунка, що його Малена лишила для них за якихось кілька кроків.

— Сидіти! — ще раз наказав Йоас. — Славні пси!

А тоді побіг і сам. Моро, Зісо й Ройо, поки бачитимуть його, не зрушать з місця, але потім накинуться на м’ясо. Це може врятувати й охоронців, які за кілька секунд надбіжать сюди.

Йоас почувався зрадником. Сподівався лише на те, що засіб подіє швидко. І молився, щоб охоронці не надумали собак постріляти.

— Коли зустрінемося з рештою? — спитала Ярвен.

У неї було таке враження, немовби крізь ці сутінки, що помалу світлішали, вони їдуть уже цілу вічність, — їдуть вибоїстими луками, повз густі чагарі, весь час уникаючи доріг. Лорок сидів за кермом так упевнено, неначе вів джипа широкими, добре забрукованими шляхами, і жодного разу не заблукав, не зупинився, щоб пошукати дорогу, на мочарах ніде не влетів колесом у ковбаню, серед кущів ніде не зачепився за колюче галуззя. Здавалося, до цієї поїздки Лорок готувався роками.

То лише здавалося, нібито минула ціла вічність, насправді вони з Тілокі вскочили в машину до Лорока якихось кілька хвилин тому. Вона ще тільки-тільки перевела дух, і серце в неї також помалу починало битися рівніше.