Кірстен Бойє - Скоґландія

Ця жінка цілу ніч просиділа біля вікна. Думала про дітей, про те, чого їй повік уже не спізнати: як найменшенький піде до школи, як найстаршенька її скінчить, як усі троє виростуть, стануть самостійні, позакохуються, самі вже матимуть дітей… Повік уже не співатиме вона найменшенькому перед сном колискову, не наліплюватиме йому на крихітну ранку пластир і не втішатиме: «Ну, годі, годі, все вже гаразд!»; повік уже не сидітиме вона біля середульшого, коли той, гризучи вже й так геть пожованого олівця й розпачливо наморщивши лобика, чипітиме над домашніми уроками, не вітатиме його радісними вигуками, коли в неділю він стоятиме у воротах своєї футбольної команди й раз у раз ловитиме м’яча; повік уже не обмірковуватиме вона з найстаршенькою, який колір найкраще пасує до її очей, котрий із хлопців, може, не геть такий дурний, як більшість із них, не слухатиме разом з нею улюблену її пісню, щотижня нову…

Цієї ночі жінка прощалася в думках з усім, що було миле її серцю, як ото роблять пасажири пробитого судна, коли його корпус невтримно перехиляється набік і вони в жахливу мить просвітління усвідомлюють: до рятувальних шлюпок їм уже не дістатися… Вона пригадувала свій садок, пригадувала великодні дзвони навесні, рожеві мальви влітку й лісові горіхи восени. Сподівалася лишень, що хтось подбає про її дітей, і хоч була й не богомільна, а все ж таки звернулася до неба з невеличкою молитвою. А її садок якось уже зарадить собі й сам…

Нищечком сиділа вона собі на підвіконні, звернувши погляд до неба. Час від часу з-за хмар визирало трохи Чумацького Шляху; маленькою дівчинкою вона вірила, що зорі — то душі померлих людей.

А тоді зовсім поряд жінка зненацька побачила світло. То спалахне — то погасне, то спалахне — то погасне. Сумніву не було: мала кухарка посилала комусь сигнал. Увімкне — вимкне, ввімкне — вимкне. Кому призначався той сигнал? Чому саме мала кухарка?

Увімкне — вимкне, ввімкне — вимкне… Може, треба закричати, покликати охорону? Може, тоді вони замість винагороди відпустять її, і вона повернеться до дітей, і все знов буде добре? Чи краще зачекати, сподіваючись, що малій кухарці таки пощастить, і її сигнал хтось таки помітить і, може, визволить не лише ту дівчинку, а заразом і решту бранців цього маєтку?

Жінка ще сушила собі голову думками, коли це раптом, почула вона, двері в сусідній комірчині різко відчинилися. Мала кухарка скрикнула. Унизу, в парку, сигнали вже помітили й без неї, жінки, вони там обійшлися й без її допомоги.

Гримерка сиділа на підвіконні й з подивом спостерігала, як парк унизу раптом осяяло миготливе світло. Охоронці з автоматами напоготові бігали туди-сюди, а на сходах перед під’їздом стояв, похитуючись, віце-король у домашньому халаті й щось кричав до Больштрема. Усе це могло означати лише одне: отій дівчині, що була така схожа на принцесу, пощастило втекти.

Тепер і гримерка обвела очима парк. Звідси, згори, відкривався чудовий вигляд, і щоразу, коли прожектори вихоплювали з пітьми якийсь куточок, усе було видно, як удень. Лише по той бік огорожі панувала темрява. І все ж саме там щойно, як їй здалося, щось заворушилось.

По другий бік воріт, навіть уже по другий бік містка через неширокий, порослий настурціями рівчак, який колись був глибоким, похмурим і моторошним захисним ровом і через який переходили тільки одним звідним містком, туди-сюди бігала, раз у раз нахиляючись, якась постать — так, немовби щось шукала: туди-сюди, туди-сюди. Нарешті постать випросталась, і хоч темрява цієї хмарної ночі стояла така, яка в Скоґландії загалом буває дуже рідко, гримерка її відразу впізнала. Довге темне волосся, дитяча постать… Знегоди, яких вона зазнала у викрадачів, зробили її тоншою. А вранці в отій метушні та хапанині їй, гримерці, це навіть в око не впало.

Цього разу жінці вже не треба було довго розмірковувати. Вона згадала про дітей, подумала про те, скільки років ще могла б прожити, — років, що їх, як їй щойно здавалося, вона вже навіки втратила…

— Вона вже по той бік! О Господи, ви шукаєте не там, вона вже давно за огорожею! Бігає на алеї перед ворітьми! Заради Бога, та посвітіть же прожекторами он туди, вона вже давно по той бік!

Вона вихилилася з вікна ще далі, віце-король звів очі вгору й упізнав її — ну, звісно, він упізнав її! «Тепер вони відпустять мене, якого ж іще доказу моєї лояльності їм потрібно?! Я ніколи нічого не викажу, адже я навіть допомогла їм упіймати оту чорняву!»