Кірстен Бойє - Скоґландія

Засліплена прожекторами, що їх відразу спрямували на алею за містком, дівчина стояла, мов скам’яніла, й дивилася в бік маєтку. Тепер гримерка могла розгледіти і її обличчя, тепер усі могли розгледіти її обличчя, і сумніву ніхто вже не мав. Там, по той бік огорожі, стояла дівчина, — хтозна тільки, як вона туди потрапила, — дуже схожа на принцесу!

— Прокляття! — гаркнув Больштрем унизу на сходах. — От ідіоти! Як це могло статися? Спускайте собак, негайно!

Норлін зробив рух руками, так ніби хотів спинити Больштрема. Потім опустив руки.

Малена побігла.

Нагіра сказала, найважче буде привернути до себе увагу охорони, і то так, щоб це було не дуже очевидно. Бо якби Малена втікала насправді, то докладала б усіх зусиль, щоб її не помітили. Тож тепер вона не мала права здіймати надто багато гармидеру і впадати в очі, а то в Больштрема відразу прокинеться підозра. Проте й самі вони, наголошувала Нагіра, звичайно, навряд чи її помітять, а надто там, за ворітьми, адже всі сили вони кинуть на пошуки в парку. Тим паче, поза огорожею, мовляв, стоятиме темінь, бо всі прожектори світитимуть на парк.

— Найкраще буде, якщо ти метушитимешся якраз посеред вулиці, — повчала її Нагіра. — Звісно, робити це може втікач лише божевільний, але в такому переполосі хіба вони встигнуть зметикувати? Та якщо тебе й тоді не помітять, доведеться просто спіткнутися — скрикни, нібито від болю, щоб тебе почули!

Однак усе це виявилося непотрібним. Хтось угледів її згори, з одного з мансардних вікон, і то майже відразу, щойно вона вийшла з кущів на вулицю. І за мить на неї світили вже всі прожектори. Малена відчула, як у ній гарячою хвилею вдарила радість від успіху. Нарешті можна було кинутися бігти, й вона помчала так, що аж бруківка під п’ятами зашкварчала. Агов, ви там, у парку, ану ж, погляньте на мене, спробуйте схопити! Наздоганяйте, ловіть, ну ж бо!

Потім вона почула гавкіт розлючених собак, що їх випустили з будки на волю. Та вже за першим рогом вулиці на них чекав Йоас. Малена встигала. Вона мала добігти до Йоаса, перше ніж її наздоженуть собаки.

Почувши, як загукала гримерка, Ярвен здогадалася: пора. Такий поворот подій до їхніх планів, звичайно, не входив, і все ж на більшу удачу годі було й сподіватись — Ярвен збагнула це відразу. Вона обережно визирнула з куща; нараз парк поглинула цілковита темрява. Довелося лише трохи зачекати, й вона почула, як собаки вискочили за ворота.

І тоді вона помчала. Після миготіння яскравих прожекторів ніч видалася їй тепер такою непроникною, що вона ледве розрізняла обриси дерев і кущів, а ще менше — ями й горби на землі, кротовини, жалку кропиву та будяки, які вціліли після косаря. Вона спотикалася й падала, знов підхоплювалась і бігла далі. А проте з газону на гальку не звертала, щоб та не рипіла під ногами. А ще, як і повчала Нагіра, трималася тіні попід кущами.

Але в парку вже й так не лишилося, схоже, жодної живої душі. Ярвен завернула за ріг будівлі. Сюди, на її тильний бік, ледве долинали навіть викрики охоронців та люте валування собак.

Помалу Ярвен відчула на душі полегкість. Ще кілька секунд, і вона опиниться біля огорожі, де на неї чекає Тілокі. Нарешті вона буде на свободі!

Вона промчала повз тераси, якими тут, з боку вулиці, парк спускався до широкого газону. Плюскіт водограю серед ночі здався нестерпно гучний. Ще кілька кроків. Ось уже просто перед нею — живопліт з кущів вовчих ягід, за яким її чекала лазівка в огорожі, — лазівка на свободу..

І раптом на шляху в неї виріс він. Його шовковий домашній халат під поспіхом зав’язаним поясом з’їхав набік, і з-під нього виглядали ґудзики нічної піжами; він стояв і похитувався, так ніби вагаючись, у який бік рушити.

— Моя маленька Ярвен… — бурмотів він. — Моя маленька дівчинка… Що вони наробили, що вони наробили…

Ярвен остовпіла. Першої миті їй здалося, що Норлін її помітив, потім збагнула, що він розмовляє сам із собою. Вона спробувала злитися з тінню від дерев, стати невидимкою. Чому Норлін не подався вкупі з рештою за ворота, чому він був не там, де яскраві щупальці прожекторів обмацували вулицю? Вона намагалася дихати рівніше й прикинула, як повз нього пройти.

— Собаки її роздеруть! — схлипнув Норлін і ляснув себе долонями по скронях. — Моя маленька дівчинка! Моя маленька дівчинка!

Нарешті Ярвен зрозуміла: Норлін не хотів бути там з усіма. Не хотів бачити, як собаки наздоганяють його доньку, не хотів дивитись, як вони її роздирають… Ось у чому причина!