Майкл Доббс: Картковий будинок

Він поглянув на свій старий наручний годинник і вилаявся. Проспав чотири години, та досі почувався виснаженим. Якщо не поквапиться, то проґавить вечірку, та спершу треба випити, щоб зібрати себе докупи. Він налив собі велику порцію горілки, вже навіть не «Смірноф», а звичайного бренду з місцевого супермаркету. Все одно з перегару цього не чути.

Він узяв склянку до ванної й занурився у гарячу воду, даючи їй час зробити свої дива з його стомленими кінцівками. Віднедавна вони, задавалося, належать якійсь абсолютно іншій людині. Мабуть, старію, сказав він собі.

Він став перед дзеркалом, намагаючись виправити наслідки останнього запою. Він побачив батькове обличчя, вічно докірливе, яке спонукає його до мети, завжди надто далекої, і вимагає відповіді, чому йому ніколи не вдавалося робити все так, як його молодший брат Генрі. У них обох були однакові можливості, вони ходили до однієї школи, але Гел чомусь завжди у всьому переважав і зрештою затінив брата і в кар’єрі, і в шлюбі. Чарльз не відчував образи за це, він був щедрою душею — аж надто щедрою й поблажливою. Та й Гел завжди був поруч, пропонував допомогу, коли брат її потребував, приходив з порадою й підставляв плече, щоб поплакатися, коли пішла Мері. Хіба вона не кидала йому в обличчя успіхи Гела? «Ти на таке не здатен! Ти взагалі ні на що не здатен!» Та й у Гела стало набагато менше часу перейматися проблемами інших, відколи він потрапив на Даунінг-стріт.

Змалечку вони ділилися всім; у юності вони досі багато чим ділилися, іноді навіть подругами. І машиною, однією з перших «міні», поки Чарльз не заїхав на ній у канаву, а потім хитаючись переконував молодого полісмена, що причиною його нестійкості є шок і травма, а не алкоголь. Але тепер у Геловому житті лишилося мало місця для старшого брата, і Чарлі відчував... а що він відчував, глибоко всередині, коли дозволяв собі бути чесним? Злість, смердючу однопляшкову лють — не на Гела, звісно ж, а на своє життя. У нього нічого не склалося, й він не розумів чому.

Він провів лезом по старих порізах на своєму обвислому обличчі й почав складати шматки докупи. Волосся зачесане над лисіючою маківкою, свіжа сорочка й нова чиста краватка. Скоро він буде готовий до торжеств виборчої ночі, до яких його родинні зв’язки досі давали йому доступ. Кухонним рушником по черевиках — і вони знову виблискують, він уже майже готовий. Ще один погляд на годинник. О, все йде добре. Є час трохи випити.

На північ від річки, на околицях Сохо, таксі застрягло у пробці. Там і так завжди були затори, та ніч виборів, здавалося, викинула на вулиці додаткову юрбу гультіпак. На задньому сидінні Роджер О’Ніл хрускотів пальцями від нетерпіння, безсильно дивлячись, як мотоцикли і пішоходи прошмигували повз. Його неспокій зростав, він не мав багато часу. У нього інструкції. «Бігом сюди, Родже,— сказали йому.— Ми не можемо чекати всю кляту ніч, навіть на тебе. А раніше вівторка ми не повернемося».

О’Ніл не отримував, та й не чекав привілейованого ставлення; він ніколи не намагався вмикати начальника. Він був головою рекламного відділу партії, та сподівався, що про це, боже збав, не знають. Були часи, коли він уже гадав, що його впізнали, побачили фото в газетах, та коли параноя спадала, він усвідомлював, що ці люди ніколи не читали жодної газети, не те щоб голосувати. Що важить політика для цих людей? Та тим, чим вони опікуються, міг би займатися сраний Гітлер. Яка різниця, хто в уряді, коли є так багато нічийних неоподаткованих грошей?

Нарешті таксі вдалося трохи просунутися через Шефтсбері-авеню й виїхати на Вордор-стріт, лише щоб натикнутися на ще одну стіну суцільного трафіку. Чорт, Роджер не встигне. Він різко розчинив двері.

— Пройдуся пішки,— гукнув він водієві.

— Вибачте, друже. Це не моя провина. Стояти в такій пробці влітає мені в копійку,— відповів водій, сподіваючись, що нетерплячка його клієнта не дасть йому забути про чайові.

О’Ніл вистрибнув на дорогу, втиснув купюру в руку водієві й ухилився від чергового мотоцикліста, проминаючи численні лабіринти піпшоу і китайських ресторанів до вузького діккенсівського провулку, обрамленого високими купами сміття. Протиснувшись між пластиковими сміттєвими пакетами й картонними коробками, він помчав. Він був не в найкращій формі, тож аж ноги заболіли, та йому було неподалік. Досягти Дін-стріт, він звернув ліворуч і за двісті ярдів пірнув у вузький вхід одного з м’юзів Сохо, яких більшість людей не помічають, у пошуках розваг пильнуючи, як би вхилитися від транспорту. На головній вулиці м’юз виходив на маленьке подвір’я, зусібіч оточене майстернями й гаражами, влаштованими в переобладнаних вікторіанських складах. Двір був порожній, тіні глибокі. Кроки відлунювали на камінцях, поки Роджер поспішав до маленьких зелених дверей у дальньому, найпохмурішому закуті подвір’я. Перш ніж увійти, він зупинився роззирнутися. Він не постукав.