Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

— Наш броньований кулак націлений в саме серце більшовиків, — з п’яною відвертістю сказав літній оберст. — Скільки від Бєлгорода до Москви? — звернувся до товаришів, — Я боюсь надто оптимістичних прогнозів — зараз ситуація трохи інша, ніж у сорок першому році, — та вважаю, що ми дійдемо до Москви за два-три тижні!

“Мало вас били під Москвою — бундючних ослів!” — подумав Кремер і вийшов з юрби. Знайшов Харнака. Той споював якогось літнього штурмфюрера, пояснюючи йому перевагу міцних спиртних напоїв над винами. Коли Віллі починав цю розмову, зупинити його не було жодної змоги. Кремер вже зібрався їхати додому, та раптом побачив на порозі залу двох офіцерів у чорній есесівській формі. Карла хитнуло — один з них був Амрен.

Кремер різко обернувся до Харнака, схилився над столиком, наче зацікавився розмовою.

— Сідайте, Карл, сідайте, — присунув йому стільця гауптштурмфюрер, — я кажу, спирт добре пити…

Карл, здавалося, всім тілом відчував наближення Амрена. Аби не сіли за сусідній столик…

Есесівці зупинились за кілька кроків, оглядаючи зал. Карл чув кожне їхнє слово.

— Я вперше в цьому місті, — говорив оберштурмбанфюрер, — і воно справило на мене непогане враження. Центр нагадує старовинні німецькі міста.

— Коли ви приїхали? — запитав його супутник.

— Сьогодні, та вже мав щастя зустріти вас.

— Тут служить також Ерхард Шульц. Пам’ятаєте його?

— Ще б пак. Чудовий хлопець…

Кремер почув рипіння стільців. Отже, вони сіли за сусідній столик. Серце калатало, кров стукала у скронях. Варто Амренові придивитись….

Карл обережно засунув руку у задню кишеню штанів, непомітно витяг маленький браунінг. Спершись на ліву руку і вдаючи п’яного, поклав пістолет на коліна, накрив долонею правої руки. Шість патронів для них, останній — для себе.

А якщо перебігти зал і вистрибнути у вікно? Першу кулю Амрену, другу — в отого есесівця. Харнак і штурмфюрер п’яні, не встигнуть нічого зрозуміти. До вікна — п’ять метрів. А коли зачинене?.. Можна висадити стільцем шибку, але ж доведеться стрибати з другого поверху і чи встигне він, якщо не зламає ногу, добігти до машини?..

А вони розмовляють.

— Де ви зупинилися? — запитав есесівець.

— Поки не акліматизуюсь, в офіцерському готелі, — відповів оберштурмбанфюрер. — Номер зручний і, головне, у центрі.

— Що замовлятимемо? Ви мій гість, і сьогодні я пригощаю…

— Признатись, я зголоднів. Може б рибу, біфштекс з картоплею і салат? Звичайно, що-небудь випити…

— Чомусь на нашому столі нема прейскуранта.

— Можна попросити у сусідів…

Зарипів стілець, хтось наближався до столика, за яким сидів Кремер. Невже Амрен? Карл почав повільно піднімати руку з пістолетом. Тепер обернутись — і стріляти.

— Пробачте, чи не можна заглянути в ваш прейскурант?

Ні, це не Амрен. Харнак недбало посунув на край столу картонну картку. Карл помітив лише кінчики пальців. Офіцер подякував і пішов на своє місце.

Карл заховав руку з браунінгом під скатертину. “Спокійно, — наказав сам собі, — може, ти і врятуєшся, та завалиш всю справу…” Сперся на лікоть, сховавши своє лице од оберштурмбанфюрера, вдав, що уважно слухає Харнака, насправді ж намагався не пропустити жодного слова з розмови за сусіднім столиком.

— Які у вас стосунки з штандартенфюрером Менцелем? — запитав Амрен у есесівця.

— Службові.

— Я тепер підлягатиму йому.

— З Менцелем можна умовитись. Людина з розмахом і без старомодної делікатності.

— А де ж офіціант? Ну, й порядки ж у вас. Здається, я помру з голоду, — поскаржився Амрен.

— Зверніть увагу на столик у кутку. Бачите того гауптштурмфюрера? Слідчий з гестапо, права рука Менцеля.

— Отой п’яний?

— Це — його недолік. Коньяк і жінки, а так — світла голова.

— А хто з ним?

Карл здригнувся.

— Біс його знає, — байдуже відповів есесівець.

— Познайомте мене з гауптштурмфюрером.

Стілець зарипів так, що Карл зрозумів: Амрен обернувся і спостерігає за ними. Як повільно минають секунди! Їх можна відраховувати за ударами крові у скронях: раз… два… три…

— Зараз не варто. Він не в формі і навряд чи запам’ятає вас.

Знову рипіння стільця. Невже оберштурмбанфюрер все-таки підводиться?

— Підемо в сусідній зал, — запропонував есесівець. — Певно, з офіціантом щось трапилось.

— Здається, там веселіше, — погодився Амрен. — Більше народу і музика…

— Ходімо.

Карл зиркнув скоса. Амрен і есесівець прямували через зал. Повільно підняв голову.