Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

Великого значення у цих умовах набирала розвідувальна робота у тилах ворога, збір даних про передислокацію фашистських частин. Катря Стефанишина опинилась на передньому краї.

Кожного ранку рівно о восьмій вона вже сиділа за своїм маленьким столиком у приймальній військового коменданта залізничної станції. Скромно, але зі смаком одягнена, з важкою каштановою косою, напрочуд великими чорними очима і м’якими та виразними рисами обличчя, дівчина відразу привертала до себе увагу, і біля неї завжди крутились офіцери, які очікували прийому у коменданта. Катруся лише почала працювати, а вже вислухала не одну пропозицію весело провести кілька годин, які залишались у майора чи гауптмана перед відходом ешелону.

Харнак дотримав свого слова. Для цього Карлу Кремеру довелось запросити його до себе на вечерю і познайомити з Катрусею. Дівчина вже знала, що їй доведеться грати роль нареченої, і, коли Карл заїхав за нею на своєму лімузині, чекала на нього. Строгого крою костюм і блузка з високим коміром підкреслювали спокійну красу дівчини, і, глянувши на неї, Карл зрозумів — цей костюм пасує Катрусі більше, ніж найвишуканіша вечірня сукня.

— Ти сьогодні дуже красива, — не втримався, щоб не сказати, бо саме згадав її змарніле обличчя під час арешту брата. — Що чути від Богдана?

Катруся відповіла з удаваною байдужістю:

— Я вже й не сподівалась побачити його… — та відразу розцвіла радісною усмішкою. — Він у Дорошенка тепер права рука. Очолює диверсійну групу.

Карл вже знав про це. Запитав, переконаний, що дівчині приємно розповідати про брата.

— Певно, не дає фашистам спокою?

Катруся заговорила швидко:

— То ти нічого не знаєш? Та й звідки тобі знати — все там і там… — непевно покрутила рукою. — А Богдан уже два поїзди під укіс пустив. Їй-бо, це мені Євген Степанович розповів, коли попереджував про нашу… — Кров залила її щоки, — нашу… ну… цю авантюру…

Карлу стало ніяково. Ще йдучи сюди, почував себе непевно. Хотів триматись так, ніби вони були лише друзями… Адже він намагався обманювати сам себе: був переконаний — не байдужий він для Катрусі, і вона не чужа для нього. Але не йняв собі віри, не міг до кінця розібратись у власних почуттях. Іноді згадував старомодний берлінський будиночок і маленьку жінку з широко поставленими очима. Разом з тим мріяв про зустріч з Катрусею, заплющував очі і бачив її — знайому і милу…

А тут Зарембі спало на думку видати Катрусю за наречену, аби влаштувати її до коменданта залізничного вузла. Ідея непогана, але ж Євген Степанович і не догадувався, що діється у Карла на душі. Правда, чомусь усміхнувся у вуса, посмикав свою коротеньку борідку і мовив не зовсім прямо:

— Вона дівчина гарна, та й ти — хлоп помітний. Файна пара може вийти…

Зараз Карл повинен був встановити з Катрусею невимушені стосунки, які дозволяли б їм без зайвих ускладнень виконувати доручену справу. Якомога делікатніше почав:

— Сьогодні, Катрунцю, нам доведеться зустрітись з гауптштурмфюрером Харнаком, слідчим гестапо. Від нього залежить твоє влаштування до коменданта. Це — розумний ворог, і з ним слід бути обережною. Не забувай, — відчув, що червоніє, — ми, так би мовити, наречені, тому я й попросив рекомендувати тебе…

— То вже, Петрику, мені відомо, і ти можеш бути спокійний.

— Карл, а не Петрик, — поправив він, — я вже й сам забув, що Петром називаюсь.

Катря покрутила головою.

— То для мене найгірше… Карл… Але ж не можу я сказати — Карлик…

Говорила вона так кумедно, що Карл не втримався і засміявся. Дивлячись на нього, засміялась і Катруся. Вони сміялись довго й щиро, і Карл відчув, як нараз зникла вимушеність, котра сковувала його і не давала щиро глянути у вічі дівчини.

Через півгодини Катруся прискіпливо оглядала його квартиру. Три кімнати, заставлені новими меблями, килими на підлозі й різні дорогі витребеньки не справили на неї враження.

— Меблів багато, — мовила, — а порожньо й незатишно.

Карл погодився. Не тому, що служниця, яка приходила двічі на тиждень, погано доглядала квартиру і подекуди в кутках залишала пилюку, а тому, що в квартирі не було тієї обжитості, яку надають помешканням жіночі руки: якоїсь подушки на дивані чи фіранки на вікні.

— Але ж тут живе якийсь буржуй Карл Кремер, — весело посміхнувся він, — і я зовсім не заперечував би, коли б радянські війська викинули його з цієї затишної квартири.

Катруся взяла на себе обов’язки господині, і до приходу Харнака встигла накрити на стіл.