Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

— Зброя, кажете, — із вдаваним здивуванням сказав Заремба. — За зброєю я не насмілився б приїхати…

— А все інше — тьху! — хвалькувато стукнув по столу Ромко, та, згадавши, що цим може збити ціну, повернув назад: — Для кого — тьху, а для кого й золото…

— За яким же дідьком пан сюди приїхав? — допитувався отець Андрій.

— Дурна річ, — махнув рукою Євген Степанович. — Мені потрібна рація.

— Що?! — вигукнув раптом Ромко. — А це бачив?.. — склав величезну дулю і сунув її Зарембі під ніс.

— Я завжди знав, що ти невихована людина, — спокійно відвів його руку Євген Степанович. — Чого ти злякався? Велика річ — рація!

— Щоб пан, перепрошую, перемовлявся з Москвою! — ніздрі єгомосьця стали червоними. — Аби ви передавали туди інформацію!..

— Авжеж, для того й існує рація, щоб передавати інформацію… Хіба ви цього не знали?

Кров кинулася Ромкові в обличчя. Сунув руку до кишені — секунда, і стріляв би.

— Спокійно! — схопив його за руку Євген Степанович. — Я ж не вимагаю її безплатно!

— Та плювати я хотів на ці марки!.. — гарячкував Ромко. — Для мене ідея дорожча!

— А хто сказав, що я плачу марками? — голосно здивувався Заремба. — Для вас, панове, я знайшов би й долари.

Ромко завмер з відкритим ротом. Потім його обличчя скривилось од неприродної посмішки.

— Що? — тільки й мовив.

— Пан не обмовився? — поспитав отець Андрій. — Пан справді має доляри?

— А чому б не мати, коли пропоную?

— Авжеж, авжеж… — нахилив голову єгомосьць. — Я не маю сумніву в кредитоспроможності вельмишановного пана, та хотілося б побачити на власні очі.

— Нема дурних! — відрізав Заремба. — З собою гроші не вожу. Аби не було зайвих ускладнень…

— То коли пан думає, що тут філія банку, і він може розрахуватись чеками… — почав священик.

— Ні, — обірвав Заремба, — Пан так не думає. Розраховуватимусь готівкою.

— Овва! Готівкою! — оговтався нарешті Ромко. — Не крути мені голову. Нашкрябали десь два-три десятки доларів і думають, що стали мільйонерами…

— За справну рацію з запасним комплектом ламп, — сказав Заремба, — заплатимо триста доларів.

— Го-го! Дури голови льохам, а не мені, — не повірив Ромко.

А єгомосьць обтер губи серветкою і сказав швидко:

— Чотириста!

Євген Степанович підняв очі до стелі, наче підраховуючи, зітхнув і мовив:

— Триста п’ятдесят…

Він би дав і більше, та знав, з ким має справу — швидко погодишся, гризтимуть самі себе, що не злупили більше; бували випадки — через це зривалися вже укладені угоди.

— Чотириста! — підхопив Ромко. — Чотириста і жодного доляра менше!

— Але ж, панове, я можу не знайти стільки, — не погоджувався Заремба. — Це ж долари, а не якісь паршиві марки.

— Знайдеш, — впевнено перебив Ромко. — Я тебе знаю: захочеш — знайдеш…

— Триста вісімдесят — файна ціна, — підставив Ромкові руку Євген Степанович. — Ну?

— Давай! — ляснув той по долоні. — Тільки як ми умовимось?

— Привезеш завтра на хутір Сороки. Той, що за Іванівкою… Знаєш?

— Чом би не знав?

— О третій годині. І без крутійства. Аби було з тобою не більше, як двоє… Інакше не вийду з лісу…

Видно, думка про те, що можна було б захопити Зарембу разом з доларами, визрівала в Ромка, бо здригнувся, мов хвисьнули батогом.

— За кого мене маєш? — запитав, вимушено посміхнувшись, — Все ж колишні товариші!..

“Маю за того, ким ти є!” — хотів відповісти Євген Степанович, та вирішив не лізти на рожен.

— Ну, ну… дивись мені… — попередив і рішуче підвівся з-за столу.

— То, прошу пана, обід зараз тільки починається, — спробував затримати його отець Андрій, але Заремба послався на далеку дорогу й пішов.

Зранку партизанські пікети зайняли пункти спостереження біля Сорок.

— На випадок провокації, — пояснив Дорошенко. — Тому бандитові я не вірю.

— А хто йому вірить? Та побоїться втратити гроші, — заперечив Заремба.

— Бережного бог береже, — поклав край розмові командир.

Побоювання Дорошенка виявились даремними. Близько третьої години бричка Шиша під’їхала до Сорок — на козлах, як і вчора, тулились один до одного два дядьки з автоматами.

Радист Федько Галкін перевірив рацію. Ромко порахував долари і дістав з брички літрову пляшку.

— Могорич! — запропонував.

— Казав, не п’ю, — відрізав Заремба.

Шиш вихилив повну склянку, решту віддав охоронцям.

“Хоробре вояцтво!” — посміхнувся Євген Степанович. Влаштувався поруч з радистом на фірі — й погнали з хутора хутчіш.