— Багато вас тут вештається… — махнув рукою, та придивився уважніше. Тепер селянський одяг ні про що не каже. Иой, скільки разів отець Андрій помилявся, судячи про людину за її виглядом!
— А я тебе відразу впізнав, отче! — Євген Степанович зупинився біля ганку, обтираючи піт з обличчя.
— Заремба?! — в голосі отця Андрія відчувались і здивування й переляк. — Ти?
— Може, єгомосьць запросять мене до хати? — Євген Степанович скоса зиркнув на робітника, який підійшов ближче і з цікавістю прислухався. — А коли б ще почастував холодним квасом чи узваром, то це було б зовсім штудерно…
— Ганю!.. Ганю!.. — гукнув отець Андрій. — Колись я звар’юю од цього дівчиська!..
З хати долинула лопотнява босих ніг, і на ганок вибігла розпатлана дівчина років двадцяти — гарненька, але з забрудненим сажею обличчям.
— Ганю, дай гостеві холодного квасу, — наказам отець Андрій, а сам відступив на крок, пропускаючи Зарембу до сіней. — Дуже прошу до нашої хижі, — проспівав солодко, обмацуючи Євгена Степановича уважним поглядом.
Покої єгомосьця нагадували зі смаком мебльоване міське мешкання. Великі вікна пропускали багато світла, сонце грало на полірованих під горіх меблях. Під стіною стояв коричневий, під колір меблів, рояль.
“Непогано влаштувався отець парох”, — констатував Заремба, вмощуючись у м’якому кріслі.
— Давно не бачились, святий отче, — мовив недбало. — Як ся маєте?
Отець Андрій щось мурнув невиразне. Розмірковував — що треба цьому комуністові? Може, вийти на кухню й послати Ганю, щоб покликала поліцаїв?
Вирішив — це він завжди встигне. Тим більше, що не бачив Зарембу років з десять. Чув, за совєтів той обіймав у місті файну посаду, сам зустрічав у газетах його прізвище, та час минає…
Євген Степанович скоса поглядав на священика. Як швидко минають роки, думав. Невже це Андрійко? Правда, колись і хлопчаком він був опасистий, навіть називали його “салом”, але так розповніти! Видно, добре живеться єгомосьцеві — бач, як заплили оченята…
— Виглядаєте ви, слава богу, — порушив він мовчанку. — Та й тут, — обвів рукою вітальню, — лад.
Парох заперечливо похитав головою. Він завжди любив прибіднюватись. А справи його тепер ішли непогано, зовсім не так, як за совєтів. Ті два роки згадував, як один темний день. Люди наче здуріли, не звертали уваги на напучення отця Андрія, полізли до колгоспів, взяли моду ходити до клубу, де співали нечестивих пісень і танцювали під нечестиву музику.
І де відразу поділась пошана до Ісуса Христа та святих угодників? А що вже казати про самого отця пароха! Шмаркатий швайкал не дасть дороги. Раніше хоч можна було нагримати, а зараз, боже мій, кожен став таким розумним, кожен всі закони знає — капелюха скинути з голови при зустрічі з священиком не хоче…
А отой паскудний гицель Йванко сидів у отця Андрія в печінках. Пам’ятав, як ще гасав той без штанів, а тут, виявляється, — комсомолія. Ще й нахабне яке! У неділю народ до церкви сходиться, а воно зібрало таких самих батярів — і мало не напроти святого дому вшкварили веселих пісень. Старі люди лаються, а” тим що — насміхаються: мовляв, культурно-масова робота, а не якесь гам релігійне одурманювання трудящих. Отець Андрій хотів присоромити їх, та що тут зчинилось! Той, шмаркатий швайкал виступив вперед і каже:
— Громадянине Шиш! — не отець парох, не святий отче, а отак і каже — громадянине Шиш… — У нас тепер церкву відлучили від держави, і ви не маєте жодного права втручатись у наші справи. Ми не дозволимо зривати нам масові заходи.
Ач, слів яких нахапалось: заходи, громадянин… Дати б тобі по писку, цуценя безхвосте…
Отець Андрій нічого не забув і розквитався з тим гицелем. Коли прийшла тверда німецька влада, поїхав до міста з списочком. Небагато — лише вісім прізвищ. Серед них і Йванко. Кажуть, галасу було на селі, коли їх вішали… Єгомосьць дипломатично побув ще з тиждень у місті, а коли у селі йому розповіли про нещастя, зробив великі очі і відправив безплатно панахиду.
Навіть у душі отець Андрій ніколи не жалкував, що вчинив так, — сумління залишалося чистим. Влада повинна бути твердою і жорстоко підтримувати порядок. А то дозволь тільки — Йванки та Марічки у засмальцьованих штанях та полатаних спідницях на голову сядуть. І все через отаких дуже розумних, як і цей Заремба.
— Живемо ми людськими молитвами, — лицемірно зітхнув отець Андрій.
“Ото довго прожив би!” — подумав Євген Степанович і посміхнувся, згадавши індиків та свиней на подвір’ї.
Читать дальше