Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

Чоловік хотів щось відповісти, та з-за рогу виринув критий брезентом грузовик. Загальмував, оббризкавши багном селян. З кабіни висунулося червоне безброве обличчя. Шофер уважно оглянув пасажирів і сказав:

— Автобуса не буде. Ремонт… Можете їхати зі мною…

Поліцаї сіли на кращих місцях біля кабіни. Марія повернулася до них спиною, примостившись біля заднього борту, так, аби бачити дорогу. Вона любила дивитись на шосе — як тікають назад дерева й кущі, поодинокі будиночки.

Шофер швидко гнав машину, грузовик підстрибував на нерівному асфальті, Марію кидало в різні боки, та вона міцно трималася. Думала: все-таки пощастило. Автобус зіпсувався, треба було б ще добу сидіти в містечку, коли б не ця машина. Через півтори-дві години вона буде у місті і знову побачить Модесту Володимировича. Не так уже й давно вони розлучились, а на серці було тривожно, хотілося скоріше зазирнути у темні очі Яблонського. Навіть зморшки біля губ, як,і надавали його обличчю трохи скептичного вигляду, подобались Марії. Завтра вона розповість про нього вуйкові Денису, і Модест Володимирович стане членом їхньої організації. Разом вони розклеюватимуть листівки. А втім, може, Яблонському доручать відповідальнішу роботу?

Машину кидало на вибоях, та Марія не помічала цього, усміхалась замріяно. Вже сьогодні вона буде з Модестом… А завтра, може, сам вуйко Денис зайде до них. Він, мабуть, спочатку гніватиметься на Марію за те, що не порадилася з ним, але хіба ж можна не вірити Яблонському? Це все одно, що не вірити самій собі. Так вона й скаже вуйкові Денису: ви що ж, не вірите мені? Ні, Ковач зрозуміє її і не лаятиме — це ж добре, коли в організацію приходить ще один надійний товариш.

Обабіч дороги — чорні голі поля. Машина мчить з горба на горб, поля біжать назад, ось уже й осінній непривітний ліс. Лише де-не-де зеленіють галявини — дощ січе по стовбурах і вітах, у ровах повно води, з-під коліс машини вусібіч летять бризки…

Скоро вже місто. Ще трохи — і можна буде побачити конус Крутого замка й шпилі костьолів. Шосе збігає тут на горбок, праворуч ліс, а ліворуч — урвище. На дні яру невеличкі, кущі й струмочок, який скидається зараз, під час дощів, на маленьку річку. А ось і перші будинки…

Безбровий шофер відчинив дверцята, глянув назад. Нікого нема. Попереду також чисте шосе. Безбровий натиснув на гальма і, коли машина зовсім уповільнила хід, різко крутнув кермо — та й вистрибнув на асфальт. Важкий грузовик ударився бортом об трухляву вербу, зламав її і… Безбровий бачив, як машина кілька разів перевернулася і врізалася кузовом у землю. Так і лежала вона догори колесами, поки збіглися люди з сусідніх будинків.

Наступного дня у місцевій газеті надрукували замітку про аварію на околиці міста. Репортер повідомляв: на слизькій дорозі машину занесло так, що шофер був безсилий що-небудь вдіяти. Загинуло чотирнадцять чоловік: два поліцаї, решта — мешканці міста і навколишніх сіл. Серед тих, що вмерли, не опритомнівши, було назване і прізвище Марії Харчук.

Сніг вибілив забруднені вулиці. Трималися невеличкі морози — надворі вільно дихалося, й сніг приємно поскрипував під ногами. Карл Кремер, власник найбільшого в місті ювелірного й комісійного магазину на фешенебельній вулиці Капуцинів, не поспішаючи, крокував центральним бульваром. Справи його йшли добре. З допомогою секретаря губернатора, якому для зміцнення дружніх стосунків довелося подарувати золотий годинник, Кремер одержав розкішну квартиру, а широка вдача негоціанта, котрий платив на один-два проценти більше, ніж на чорному ринку, зумовила те, що він за короткий час створив широку клієнтуру, яка постачала коштовності їхній фірмі.

Карла Кремера не цікавили дрібниці: його магазин був своєрідний — тут більше скуповували, ніж продавали. І треба сказати, що скуповували справді цінні речі. Старший продавець Михайло Фостяк любив хвалитись, що він уже пустив з торбою фірму короля чорного ринку Модеста Сливинського і скоро прибере до рук усю торгівлю коштовностями у місті.

— Цей Сливинський нехай бавиться картинками, — підморгував Фостяк у компанії ділків, — поки ми йому це дозволяємо. А спробує сунути свого поганого носа до коштовностей, голову не посоромимось зняти…

Спочатку пан Модест пручався і навіть скаржився Менцелю на нібито незаконні дії фірми Кремера, котра переманює його клієнтів. Але штандартенфюрер запитав у нього іронічно:

— Пан Сливинський був колись на приватній квартирі у губернатора? Не запрошували? А от пан Кремер мало не кожної суботи буває у губернатора. І до нього прихильна сама пані Ірма фон Вайганг… Зрозуміло? То коли зрозуміло, якого біса ви морочите мені голову?