Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

Пройшли ще метрів п’ятсот. Хід поступово звужувався; Богдан просувався, спираючись руками на порослу якимись лишаями підлогу. Ставало дедалі сухіше, багно вже не хлюпало під ногами.

Скоро Шкурат подав знак зупинитись. Хід роздвоювався. Старий витяг папірець, довго розглядав його, невдоволено гмикав.

— Почекайте тут, — мовив і завернув ліворуч, куди можна було лише проповзти. Призадкував через кілька хвилин — хід так звужувався, що не можна було й повернутись. Посидів трохи, знову витяг папірця.

— Справи наші ускладнюються, — сказав. — Там — завал…

Заремба присунувся до старого.

— Іншого ходу нема?

— Спробуємо в обхід. Довше і незручно, та нічого не вдієш.

Ішли ще з півгодини. Шкурат раптом погасив ліхтарика. Підняв руку, Закликаючи до уваги.

— Гаси світло! — наказав пошепки.

Обережно, намагаючись не шуміти, пройшли до повороту. Попереду щось блимало — наче відблиск ліхтаря чи лампи.

— Там хтось є, — ледь ворушачи губами, сказав Богдан. — Почекайте тут, я піду вперед.

Скинув мішок і, діставши з кишені пістолет, рушив вузьким ходом. Ступав м’яко, намагаючись не виказати себе жодним звуком. Відблиски на стіні ставали ясніші, і скоро Богдан зрозумів — це відблиск ліхтаря у ході, який прилягає до їхнього. Піднявши пістолет, хлопець ступив ще кілька безшумних кроків — так і є, праворуч чи печера, чи боковий хід. Ліг на мокру землю й поповз. Зачувши голоси, на мить завмер. Потім зазирнув за ріг.

Вузька, мов склеп, печера. Ліхтар, підвішений до вологої стелі, освітлював чоловіка й жінку, що лежали на збитому з необструганих дощок ліжку. Кілька книжок, каструля, миски. Полотняна торба звисає зі стелі поруч з ліхтарем.

— Руки вгору! — наказав Богдан. — Не рухатись!

— Йой! — зойкнула жінка, накривши подушкою голову, а чоловік, що сидів поруч неї, повільно підняв угору худі білі руки.

За спиною в Богдана вже важко дихали Заремба й Шкурат. Хлопець ступив уперед і, не опускаючи пістолета, запитав:

— Хто такі?

— Ясновельможний пан не чіпатиме нас, — сповзла з ліжка і впала навколішки жінка. — Ми бідні люди і не робимо нічого поганого.

— Хто ви? — перепитав Богдан.

— Це мій чоловік — Арон Чапкіс, — плакала жінка, а я його дружина Ціля… Не чіпайте нас, ми — бідні євреї і нічого не маємо…

— Ша! — раптом злісно вигукнув чоловік. — Мені не страшно, стріляйте! — він рвонув на запалих грудях брудну сорочку, дико блиснув очима. — Стріляйте ж!

Видно, Заремба з першого погляду зрозумів, що тут відбувається, бо наказав:

— Заховай зброю, Богдане. А ви заспокойтесь, ніхто не збирається вас вбивати.

— Ви не чіпатимете нас, панове, — схлипнула жінка. — Ми й так не знаємо, на якому світі живемо…

— Ша, Ціля! — повторив чоловік. — Не принижуйся!

Заремба сів на ящик, що правив за стілець. Жінка відсахнулась од нього, притулилась до ніг свого чоловіка. У светрі з порваними рукавами, неохайно зачесана, з виснаженим обличчям і безкровними губами, вона, здавалось, з’явилася з того світу. Тремтіла й схлипувала, очі були сповнені жаху.

— Заспокойтесь, — якомога лагідніше мовив Заремба. — Ми ваші друзі.

Євген Степанович допоміг чоловікові покласти Цілю на постіль, вкрити ватяною ковдрою.

— Давно тут переховуєтесь? — запитав Заремба.

Арон сидів на ліжку, поклавши кощаві руки на коліна. Не відповів. Зміряв Євгена Степановича довгим поглядом і запитав:

— Хто ви такі? Як сюди потрапили?

— Люди… — усміхнувся Заремба. — А потрапили, бо потрібно…

— Тут нікому нічого не потрібно, — втомлено сказав Чапкіс. — Тут лише ми й пацюки…

— Давно переховуєтесь? — знову поспитав Заремба.

— Рік… — відповів байдуже.

— Рік? — перепитав Богдан. — І весь час тут?

Арон кивнув. Була в його позі, безвольних рухах, у голосі така безнадія, наче людина давно вже зреклася всього живого, а існує тому, що іскра життя все ще тліє у виснаженому тілі.

Богдан жахнувся. Рік — у мокрій смердючій печері, де можна стояти лише зігнувшись… Рік без світла, чистої води, повітря, тепла…

— А як же з харчами? — запитав.

— Там, — Арон показав угору, — залишилась подруга Цілі. Вона, коли може, спускає нам їжу…

Заремба уважно роздивився навколо.

— Коли ви їли востаннє? — запитав рахітом.

— Два дні тому, — відповів Чапкіс. — Іноді це буває. Мабуть, у Зої, — знову показав угору, — нічого нема…

Шкурат вже розв’язував мішок. Витяг хліб і сало, розламав пальцями головку часнику.

— Їжте, дорогенькі мої, — поклав усе на великий ящик. — Їжте, не бійтесь.