Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

— А тепер? — втрутився Богдан.

— І тепер, — мовив Чапкіс рішуче. — Коли візьмете, я піду з вами.

— А дійдеш? — Богдан давно не чув, щоб Заремба говорив так сердечно. — Слабий ти…

— Дійду. Тут не так уже й далеко.

— А для чого, розумієш?

— Здогадуюсь, — кволо усміхнувся Арон.

— Тоді слухай. Ми повинні підірвати склади, щоб полетіло все під три чорти!

— Я з великою охотою взяв би в цьому участь! — сказав Чапкіс.

Ціля беззвучно заплакала. Арон почав втішати її. Заремба порадився тихенько з Шкуратом і звернувся до жінки:

— Вислухайте мене, будь ласка. З вами залишиться оцей товариш, — показав на Шкурата. — Він зробив свою справу, і тепер його замінить ваш чоловік. Розумієте. Арон стає бійцем. Не хвилюйтесь, ми повернемось. У всякому разі, Аронові майже нічого не загрожує — він покаже нам дорогу і розташування складів, от і все…

Євген Степанович підняв мішок з толом. Ціля обняла чоловікові ноги, та Арон відсторонив її і рушив у темряву.

Була третя година ночі, коли Чапкіс зупинився й освітив цегляний колодязь. Стояв, спершись на мокру стіну й заплющивши очі.

— Ковтни, — протягнув йому флягу Заремба.

— Не треба, — відвів руку, — я зараз…

Вгору круто збігали іржаві залізні скоби. Віддихавшись, Арон спритно поліз по них. Ледь дзенькнула кришка люка, згори шугнув холод. Ліхтарик мигнув. Заремба поправив на плечах мішок і схопився за скоби. За ним — Богдан.

Вони лежали у бур’янах. Ліворуч за сотню метрів височіли цистерни нафтосховища, правіше темніли в тумані довгі двоповерхові будинки складів.

— Добре, що туман, — зрадів Євген Степанович. — Де пост внутрішньої охорони нафтосховища? — запитав пошепки в Арона.

— За цистернами.

Кілька хвилин Євген Степанович роздумував, оцінюючи ситуацію.

— Розумієш, Богдане, — шепнув хлопцеві на вухо, — треба, щоб рвонуло майже одночасно…

— Ви беріть на себе склади, а я — нафтосховище, — запропонував Богдан. — Я чекатиму там вашого сигналу. Ви підпалюєте шнур, повертаєтесь до люка і звідси сигналите мені — два коротких спалахи. Коли й помітять на посту, не страшно. Мій шнур згорить за півтори хвилини — вони й не встигнуть збагнути, що й до чого, як вибухне.

— А коли у мене щось… станеться?

— Тоді стріляйте. Відстрілюйтесь і відступайте до каналізації. Я почую і підірву цистерни.

Євген Степанович зник у бур’янах. Богдан, наказавши Аронові в разі найменшої небезпеки тікати до каналізації, переліз через купу битої цегли. Полежав у мілкому рівчаку, намагаючись розгледіти щось у темряві, і безшумно поповз до нафтосховища.

Біля цистерн смерділо нафтою. Богдан нарешті зітхнув вільно. Повзучи сюди, боявся, що ось-ось його помітять, і хоч сам нічого не бачив за десяток метрів, думав — лише щасливий збіг обставин рятує його від пильного ока охорони. Під прикриттям цистерни відчув себе певніше. Виклав тол, прилаштував капсуль, приготував запальничку. Ледь підвівся, аби краще було видно, і почав чекати сигналу.

У гнітючій тиші дзвінко цокав наручний годинник. Богдан підніс циферблат до самих очей — пішла десята хвилина з того часу, як він рушив сюди. Заремба вже повинен вертатись.

Минуло ще кілька хвилин, і раптом Богдан зрозумів — через туман він може не помітити сигналу. Від цієї думки стало холодно, затерпла підібгана нога. Вирішив: коли зараз там вибухне — підпалить біля самого капсуля. Випростав ногу, знову глянув на годинник. Мало не двадцять хвилин… Мабуть, щось сталося?

А коли Заремба не встиг вистрілити? Коли на нього напали зненацька? Але ж крикнути він міг!

Богдан не знав, що робити. Вирішив чекати ще три хвилини. Коли вони минули, накинув ще три. Роз’ятрений чеканням, вкрай знервований, вирішив уже підпалити шнур, коли побачив вдалині ледь помітний спалах. Один… другий… Накривши полою ватянки запальничку, підпалив кінчик шнура й короткими перебіжками рушив до люка: тепер все одно, нехай помічають… І помітили. Коли вже добігав до своїх, автоматна черга розірвала тишу, й кулі проспівали над головою.

— Лягай, дурню! — почув голос Заремби, та п’янка радість штовхала вперед. Нараз випростався на весь зріст, озирнувся на цистерни, погрозив кулаками і крикнув щось гнівне. Лише коли знову зацокотіли автомати, впав біля люка. Звідти стирчала голова Заремби.

— Давай, скажений, — крикнув.

Вже спускаючись униз, Богдан побачив, як темне небо вкрилося червоною загравою…

Коли дісталися “бази”, як охрестив Заремба печеру Чапкіса, пішла вже шоста година ранку. Вирішили зачекати з виходом у місто до вечора. Зараз, певно, тривога, та все одно, поки дійдуть до свого люка, де залишили чистий одяг, вже розвидниться. Краще вийти між сьомою і восьмою вечора — коли смеркне й можна встигнути перед комендантською годиною дійти додому.