Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

— Не кажуть, а точно, — самовдоволено мовив той. — Ми поставили крапку на діяльності скомунізованих елементів. І ще, скажу вам по секрету… — присунувся до Кремера, і той зрозумів — Менцель хоче, аби цей, так би мовити, секрет якомога скоріше перестав бути таємницею, — ми затримали диверсанта, котрий намагався висадити склади.

“Намагався! — посміхнувся в душі Кремер. — А те, що досі горить, хіба ілюмінація?” Вголос же сказав:

— Невже? І хто ж він такий?

Карл думав, що це — чергова вигадка шефа гестапо. Та Менцель раптом похитнув його впевненість.

— Ми ще не з’ясували його особу, — пояснив. — Та це вже не така й складна справа. Хоча цей здоровань — зроду такого не бачив — поки що тримається, ми йому скоро язика розв’яжемо.

“Невже взяли Богдана?” — обірвалося серце у Карла. Розмовляв з гостями, жартував, щедро розсипав компліменти, а ця думка весь час точила мозок. Пославшись на мігрень, відкланявся. Півночі ходив по кімнаті. “Невже взяли Богдана?” Голова і справді боліла так, що можна було збожеволіти. Ледь дочекавшись ранку, поїхав до Фостяка. Той нічого не знав. З червоними очима, змарнілий, просидів до вечора в підсобному приміщенні магазину, наказавши нікого до себе не пускати. Надвечір зайшов Фостяк. Кремер лише подивився на нього і все зрозумів.

— Богдана взяли… — підтвердив його припущення Фостяк. — Гестапо провело арешти… Взяли товариша Ковача та кількох членів організації, які випускали листівки. Є суворий наказ: до з’ясування обставин — ніяких зустрічей.

“А як взяли Богдана?” — так і хочеться запитати, але язик став неслухняним. Фостяк наче почув німе запитання.

— Хтось помітив, як наші йшли під землю. Есесівці влаштували у цьому місці засідку. Богдан виліз перший. Помітивши солдатів, відкрив вогонь. Врятував товаришів — вони встигли відступити і вийшли в іншому районі міста.

“Ти завжди був таким, Богдане! Ніколи нічого не шкодував для товариша. Ризикуючи життям, витяг мене з полону. І тепер віддав життя за друзів. Та чому віддав? Невже не можна нічого зробити?..”

Але знав, гестапо не віддає своїх жертв.

Богдана допитував Харнак. Гауптштурмфюрер зумисне не сів за стіл, що мимоволі відразу ж надало б цій процедурі офіційного. характеру, а вмостився у кріслі, Поставивши поруч маленький столик з кофейником і чашками. Стефанишину запропонував місце навпроти, присунув до нього чашку з паруючою кавою і сказав люб’язно:

— Пригощайтесь.

Богдан не відмовився — коли ще доведеться пити каву? Він ковтнув ароматний напій і глянув гауптштурмфюреру у вічі. Такий початок гри викликав у Богдана посмішку — адже ж напевно знав, чим вона закінчиться, та відчував у собі силу витримати будь-яку гру, вірніше, будь-я, кий іспит, котрий випаде на його долю.

Стороння людина, зайшовши до кабінету Харнака, могла б подумати — хороші знайомі вирішили провести час за чашкою кави і мирно розмовляють.

— Якось незручно, — говорив Харнак привітно, — п’ємо разом каву, а я досі не знаю, що ви за людина…

Такий варіант допиту Харнак любив застосовувати до людей, як він висловлювався, з розм’якшеним мозком, до інтелігенції. Вважаючи лікарів, вчителів, вчених за морально неповноцінних, він відразу ж намагався приспати їхню пильність, привернути до себе, втовкмачити їм у голову, що ціною зовсім дрібних, неістотних зізнань можна відкупитись от тортур і зберегти життя. Іноді це йому вдавалось, і гауптштурмфюрера вважали у гестапо найкращим спеціалістом по допитах так званих інтелектуалів. Цей же метод Харнак застосовував також, намагаючись витягти зізнання у людей сильних і мужніх; він знав — звичайні гестапівські методи у таких випадках не допомагають, і йшов ва-банк, повторюючи, що краще мати хоча б один шанс із ста, ніж жодного.

Харнак не тішив себе надією, що з Богданом все складеться просто й легко. Спуститись у каналізацію і, ризикуючи заплутатись у підземних смердючих лабіринтах, влаштувати таку сміливу диверсію, відстрілюватись до останнього патрона могла лише людина великої волі й мужності. Крім того, у слідчого викликали пошану і фізичні дані цього хлопця. Такий навряд злякається побоїв та катувань. І Харнак вирішив трохи погратися з ним.

Богдан оцінив ситуацію майже відразу. Він знав, що в гестапо є люди з великим досвідом, розумні й підступні. Цей слідчий, який непогано знає російську мову, певно, з оцих гестапівських психологів. Сірі очі дивляться насмішкувато й пронизливо, хоча гауптштурмфюрер і намагається бути люб’язним. Губи стиснуті у пряму тонку лінію; довгі пальці, які тримають чашку з кавою, ледь помітно тремтять. “А він, мабуть, алкоголік чи наркоман, — подумав Богдан, звернувши увагу на це тремтіння й нездорові синці під очима. — Зрештою, мене це не обходить. Все одно ні про що він не дізнається”.