Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

Пили справжній пахучий чай, і Заремба без церемоній брав і ковбасу, і сир, і консерви.

— Скучив за добрячою їжею, — признався. — А сьогодні наче й не гріх — свято!

Петро розповідав докладно про сталінградську операцію. Катря нервово помішувала ложечкою у чашці, не спускаючи з нього очей. Хлопець кілька разів перестрів її погляд і зрозумів — радіючи з його повідомлень, вона все-таки думає про Богдана.

— Оце наївся і наслухався по саму зав’язку, — мовив Заремба. — А тепер давай радитись, як далі житимем.

Кирилюк знав, заради чаювання його терміново не викликатимуть на суворо законспіровану квартиру. Виходить, є потреба. Ця думка не давала спокою — і коли йшов сюди, і коли чаював.

Катря поралась біля столу, а Євген Степанович покликав Петра до іншої кімнати. Сіли на канапу біля великого лапатого фікуса.

— Не знаю, як би це й сказати, хлопче, — почав Заремба, — а справу ти почав велику.

— Не зволікайте, Євгене Степановичу, — мовив Кирилюк.

— Петре, тобі зараз терпіння дуже потрібне… Є резолюція на цю історію з зошитом.

— Ну, — насторожився Петро, — мильна булька?

— За мильною булькою не посилали б людину через лінію фронту!

— Яку людину? — не зрозумів Петро.

— Звичайну людину, — сказав Заремба. — Офіцер нашої розвідки.

— Невже? — видихнув Кирилюк.

— Виходить, річ серйозна… Завтра він чекатиме на тебе у надійному місці. Вулиця Пекарська, 24, сьома квартира. Подзвониш чотири рази. Запитаєш: “Тут продають рояль “Беккер”? Відповідь: “Не “Беккер”, а “Шредер”.

— Ви не жартуєте? — все ще не вірив Петро.

— Що я тобі, хлопчисько? — спалахнув Євген Степанович, та відразу опанував собою. — Адресу запам’ятав? Бути там між третьою й четвертою.

Петро кивнув.

— Але що йому потрібно від мене?

— Певно, він тобі скаже, — усміхнувся Заремба. — За дрібницею не стрибав би з парашутом…

— Але ж… — почав Петро.

— Нічого не знаю, — обірвав його Євген Степанович. — Набирайся терпіння до завтра.

І згодом сказав довірливо:

— Останнім часом не висипаюсь. Варто отак посидіти, як очі самі заплющуються. Старість насувається чи хвороба яка?..

— А ви не пробували просто лягти й поспати? — засміявся Петро. — Хоча б чотири-п’ять годин?

— Овва! А листівки хто друкуватиме? Не до сну тепер, хлопче. — Потер чоло, позіхнув. — Ой, як не хочеться петляти по місту!

— А ви тут заночуйте.

— Не можна. Ще одного хлопця побачити мушу. Тут поруч. У нього і пересплю. — Пригорнув до себе Петра, тричі поцілував. — Щасти тобі, хлопче!

Петрові одчинив літній чоловік з брезклими щоками. Дізнавшись, що відвідувача цікавить рояль, заметушився так, ніби справді збирався продати інструмент.

— Прошу пана, продаємо не “Беккер”, а “Шредер”. У дуже гарному стані, — сказав голосно. — Прошу оглянути…

Петро минув тісний передпокій, заставлений скриньками і валізами. Господар відчинив грубезні, різьблені двері. Велика кімната з великими стелажами, біля дверей канапка, застелена яскравим вовняним килимом, письмовий стіл, завалений паперами. Петро переступив поріг.

— До вас, Борисе Пилиповичу, — сказав хазяїн.

Кирилюк здивовано оглянув кімнату. До кого він звертається? Адже тут нікого нема.

— Спасибі, друже, — мовив хтось за його спиною. Петро озирнувся і побачив у кутку за стелажем невисокого худорлявого чоловіка. Той усміхнувся, виходячи зі схованки.

Петро був розчарований. Ще вчора, коли Заремба повідомив про зустріч з офіцером, який прибув через лінію фронту, Кирилюк зримо уявив собі цю людину. Всю ніч думав про зустріч, хвилювався. Зрештою, він уже звик до свого співрозмовника, образ його остаточно склався в Петровій уяві: високий, широкоплечий, з вольовими рисами обличчя, розумними, проникливими очима. Петро був певен, що зустріне саме таку людину. А з-за стелажів вийшов білявий тендітний чоловік років п’ятдесяти, з глибокими зморшками на щоках і негарним м’ясистим носом. Він дивився на Кирилюка світлими, майже водянистими очима запитувально і неначе сердито. Та раптом усміхнувся — зморшки розгладились, а очі потемнішали.

— Радий з вами познайомитись, — сказав чоловік. — Сподіваюсь, ви знаєте, з ким маєте справу?

Хазяїн причинив за Петром двері. Кирилюк відповів не відразу, продовжуючи оглядати свого нового знайомого: все ж таки важко було розстатися з вигаданим образом. Сказав:

— А я вас уявляв іншим…

І тієї ж миті зніяковів за свої слова.

— Бачу, що не виправдав ваших сподівань, — засміявся чоловік. — Та це вже від мене не залежить…