Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

Скачков напівлежав, спершись на подушку. І знову Петрові здалося, що побачив у його очах смішливі іскорки. Не встиг образитись, бо Скачков дружньо стиснув йому плече і сказав інтимно:

— Цього, брате, ніколи не позбудешся. Так і треба, аби завжди був у напруженні, щоб кожної миті пам’ятав, хто ти й для чого. І затям, розслаблення — це смерть для нашого брата. Жодного розслаблення, як би впевнено себе не почував. На цьому зубри горіли, та ще й які зубри. Один неточний крок, і все, що ти створював роками — вживався, пристосовувався, кривив душею, витрачав усю свою розумову енергію, — і все марно. Навіть уві сні повинен пильнувати, не маєш права, — усміхнувся, — на рожеві сни.

— Не маю, — погодився Петро. — Та справа не в снах. Ніяк не можу звикнути до свого становища, ходжу як по лезі…

— Ти, брате, свої переживання ось як… — стиснув кулак Скачков. — Може, хтось би тобі й порадив, забудь, мовляв, хто ти, будь Кремером і тільки ним — у цьому зараз твоє завдання. Якщо й казатимуть таке, плюнь. Не забувай, хто ти насправді, не забувай ні на мить, у цьому твій порятунок — це дасть тобі сили подолати всі перешкоди. Розумієш, може, я й кажу трохи красиво, та суть саме в цьому. Серце нехай болить, ніхто з нашого брата неспроможний перебороти цей біль, але ж, подумай, саме він і свідчить, що ми — люди, дає нам можливість робити те, що ми робимо. Важко ховати свої людські почуття, страшенно важко, але ж це перша умова нашої діяльності. Але ж тим і відрізняється розвідник від звичайної людини, що нерви й розум у нього іншого гарту, що вміє наступити на горло власній пісні.

— То ж справжній, а я хто?

— Ти сам не знаєш, хто ти! — серйозно сказав Скачков. — І давай умовимось — без самоприниження. Ти ж знав, на що йдеш?

— Звичайно.

— І що дорога твоя не буде встелена квітами?..

— Не смійтесь!

— А я й не сміюсь. Квітів не буде — це ясно. Але треба йти так, щоб не подряпатись об колючки.

— Подряпатись не страшно, — зауважив Петро і раптом широко усміхнувся. — Подряпатись — пусте, а от щось таке зробити, аби їм добряче дошкулити, — тоді й життя не шкода.

Скачков зміряв Кирилюка уважним поглядом. І раптом напружився, наче перед стрибком. Петро помітив: його світлі очі нараз набрали синюватого кольору, стали наче колючі — майор, здається, заглядав йому в саму душу й читав думки.

— Буде тобі таке завдання, друже, — почав він, нахилившись до Петра. — Складне й небезпечне…

— Звичайно, стрибати з літака у ворожий тил, аби побалакати зі мною на абстрактні теми, — дивна розкіш…

Петро мовив ці слова — й загнувся. Подумав: майор може образитись. Справді, Скачков примружив очі, куточки вуст у нього нервово сіпнулись, та він одразу опанував собою і відповів весело:

— А тобі все одно не розсердити мене. Тим більше, що ти правий на всі сто: стрибати сюди без мети — надто велика розкіш.

Майор помовчав, ніби чекав на запитання, та хлопець вирішив нічим не виказувати своєї цікавості. Видно, це сподобалося Скачкову, бо сказав лагідно:

— Ти, лейтенанте, і сам не знаєш, яку кашу заварив…

Петро знов-таки нічим не видав свого хвилювання.

— Через той зошит, — продовжував майор, — ми натрапили на інститут, котрий б’ється над створенням секретної зброї.

— Невже? — видихнув Петро.

— Теоретичні розрахунки покійного Геллерта, — ствердив Скачков, — мають неабияке військове значення. Ось чому Мор і приїхав у Бреслау — йому потрібні були деякі висновки Геллерта, вони значно прискорювали роботу.

— Отже, — зрадів Кирилюк, — зошит зацікавив і наших вчених?

— Лише в якійсь мірі. Мені здається, що ми вже завершуємо розробляти цю проблему. Розрахунки Геллерта майже нічим не допомогли нашим вченим, але цей зошит дав нам можливість визначити, в якому приблизно стані робота у ворога. Крім того, знаючи про одного з працівників інституту — маю на увазі Мора, — нам вдалося встановити, де міститься вельми секретна лабораторія, ну і… — витримав паузу, — ще деякі дані..

— А тепер, — здогадався Петро, — використовуючи моє знайомство з Мором, необхідно встановити з ним контакт?

Скачков не відповів на запитання.

— Розкажи про Мора, — попросив. — Коротко. Основні риси.

— Він справив двоїсте враження. Відразу сподобався мені. А я, мабуть, йому. Почали розмову, як давні приятелі. Раптом сховався, мов слимак у черепашці. Досі не знаю — чому, може, я щось бовкнув недоречне. Людина розумна й спостережлива, захоплюється живописом. Гадаю, трохи безвільний — пливе за течією, але ж не дуже симпатизує гітлерівцям.