Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

— Вам не вдасться вивести мене з рівноваги, пане більшовик, — відповів Харнак, хоча губи в нього нервово сіпались. Натиснув кнопку дзвінка і наказав кремезному есесівцю, який з’явився у дверях: — Пана комуніста необхідно познайомити з процедурами… Поки що за програмою номер один… Ідіть до сусідньої кімнати, — ввічливо запропонував Богданові, — там у нас все готове… Тільки ось що, — зупинив есесівця, — зачекайте хвилину, я допиватиму у вас каву. Коли дивишся на процедури, — додав цинічно, — кава більше смакує…

Карл Кремер простував темною вулицею. Мороз дужчав, та Карл не піднімав комір, йшов швидко.

Місто принишкло і мовчить. Мовчить, хоч Карл твердо знає — радіє. Шепочуться за вікнами, сміються й поздоровляють один одного, як на велике свято. Свято й є. Правда, на вулицях вивішені траурні прапори, але ж тому й свято. Трьохсоттисячна гітлерівська армія розгромлена радянськими військами під Сталінградом. А лише два тижні тому фашистське радіо горлало на весь світ, що Червону Армію розгромлено і “совєтам” настав кінець. Тепер усім ясно, яка брехлива геббельсівська пропаганда!

Він, Карл Кремер, повинен ходити тепер з пісним обличчям, але із задоволенням спостерігає погано приховані радісні посмішки місцевих жителів. Вчора навіть на центральній вулиці з’явились листівки. Наліпили і на двері його магазину. На, мовляв, і тобі, фашистська наволоч! Чудова листівка, написана гаряче, з пафосом. Ось вам, пане Менцель! Хвалилися, що знищили підпілля, але ж неможливо подолати опір народу!

В темному завулку Карл Кремер зайшов у браму, постояв кілька хвилин, вичікуючи. “Добре і вперед дивитись, а ще краще назад оглядатись”, — згадав прислів’я. Хоч Карл Кремер і поза підозрами, та береженого бог береже. Впевнившись, що ніхто за ним не стежить, рішуче завернув за ріг — до будинку, де була явочна квартира підпільників.

Заремба ще не прийшов, та Катруся вже чекала на Петра. Кирилюк ледь впізнав дівчину — від неї залишились самі лише очі. Щоки запали, куточки вуст скорботно опустились. А в погляді застигла така безнадія, що Петрові стало страшно.

Дівчина усміхнулась йому вимученою жалісною усмішкою, закуталась у свою улюблену вовняну хустку і притулилася спиною до грубки.

— Холодно, — поскаржилась. — І тут, і дома палити нічим.

Петро сів біля Катрусі на стілець, дивлячись на неї знизу. “Як вплинуло на неї нещастя з Богданом, — подумав. — Бідна дівчина”.

— Катрунцю, — так він до неї ще ніколи не звертався. — У мене є гроші. Візьми, будь ласка, і купи дрова.

— Для кого б мала палити? — сказала байдуже. — Повертаюся пізно і відразу у постіль.

Петро напевно знав — зараз вона подумала про брата: очі налилися слізьми, а губи скривились у гіркій гримасі. Розумів, втішати не треба, будь-яка згадка про Богдана лише роз’ятрюватиме рану, і потрібен час, щоб до неї повернулася колишня життєрадісність. Почав розповідати про останні радіопередачі з Москви, присвячені оточенню армії Паулюса, і побачив, як засвітилося Катрине обличчя.

— Зачекай, — зупинила, — зараз прийде Євген Степанович, то вже всім розповіси…

Ніби зумисне відразу постукали в шибку. Заремба увійшов розчервонілий від морозу, з бурульками на вусах і бороді, приніс із собою бадьорість. Катруся, видно, не хотіла показатися Євгенові Степановичу сумною — зальотно підставила йому щоку для поцілунку й побігла на кухню ставити чайник.

— Без мене ні-ні… — визирнула звідтіль. — Може, ви, Євгене Степановичу, їсти хочете? Борщ нам залишили… Нізчимний, та гарячий… Панові Кремеру, — не втрималась од шпильки, — не пропоную, бо він у нас, перепрошую, буржуй.

“Життя залишається життям, — подумав Петро, — тут тобі й горе, тут тобі й сміх…” Він вийшов до передпокою, взяв пузату течку, набиту їжею, — і висипав усе на стіл. Заремба блиснув очима.

— Отак, значить, живуть Кремери! — сказав.

— Я — що… — зніяковів Петро. — Мені б цього вік не бачити. Для гонору треба, самі ж напоумили…

— Ану, замовкни! — розгнівався Заремба. — Тобі докоряють хіба? Як на нас, хоч кожного дня шампанське пий, аби з розумом!

Катруся принесла паруючий чайник і завмерла, угледівши стіл.

— Йой, — притулила руки до грудей, — що ж це коїться?

Євген Степанович з Петром розставили банки з консервами, нарізали ковбасу, сир, білий хліб. Посередині Кирилюк насипав купу цукерок.

— Подобається? — запитав. — Отак розкошують комерсанти! І не зважають на труднощі військового часу.