Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

Разом вони швидко з’їли оселедця. Богдан закурив. Стояв біля вікна, спостерігаючи, як двірники розчищають вулицю, скидаючи сніг у люк каналізації. Раптом мало не підстрибнув.

— Ідея! — вигукнув голосно. — Євгене Степановичу, ідіть-но сюди!

— Не Євген Степанович… — почав той, та, побачивши збуджене обличчя хлопця, не закінчив. — Що тобі?

— Подивіться, — показав пальцем на двірників.

— Ну й що?

— Каналізація…

— Ну, каналізація…

— А склади на території міста!

— Не тямлю…

— Коли там є каналізація, — захоплено мовив Богдан, — те через неї можна вийти…

— Зажди, зажди, — потер чоло Євген Степанович, — а це справді ідея!

Богдан сів на перевернуте відро, витяг ще сигарету. Закурив і запитав:

— Ви Ілька Шкурата не знали? — Заремба похитав головою. — Він разом зі мною школу закінчував, зараз десь на фронті воює. За два квартали від нас жив. То його батько — великий спец по каналізаціях. Ілько казав, знає там ходи краще, ніж вулиці в місті.

Заремба звів на Богдана очі.

— Над цим варто подумати, — сказав. — Може, це і є той єдиний відсоток. А старий Шкурат надійний?

— Цілком! Хоча, — згадав, як той колись накрутив вуха, спіймавши в саду, — сухар і, здається, егоїст… Та, може, це суб’єктивне…

— Добре, я розпитаю про нього, — перебив Заремба. — Тепер тікай. О восьмій буду у вас.

Шкурат сидів за столом і смоктав почорнілу від часу люльку. Коли Заремба пояснив, для чого його покликали, старий лише зсунув кошлаті брови і сказав:

— Згоден. — Довго набивав трубку, пустив під стелю цівку їдкого махоркового диму й додав: — Але ж гітлерівці де-не-де позавалювали люки…

— Багато виходів у районі військових складів? — запитав Євген Степанович.

— Коли не завалили — вийдемо! — відказав старий.

Він вибив люльку і мовчав, прислухаючись, як обговорювали план диверсії. З партизанського загону Дорошенка треба було доставити вибухівку. Заремба сказав, що це завдання виконає член організації — ветлікар, який мав можливість виїжджати з міста. До цього часу Шкурат повинен був непомітно обстежити входи до каналізаційної системи у районі військових складів, а Богдан — дістати для трьох учасників диверсії гумові чоботи і ватянки.

Через три дні ветлікар привіз із загону тол. Шашки, схожі на мило, лежали у чемоданчику, і Богданові не вірилось, що у цих жовтуватих кубиках криється справді пекельна руйнівна сила.

Заремба навчив його приладнувати капсулі, вдвох вони обережно розклали тол у прогумовані мішки. Прийшов Шкурат. В нього була торба з харчами. Посидів, посмоктав люльку, сказав коротко:

— Рушили…

До місця зустрічі добиралися поодинці. Зовсім стемніло, коли зійшлися на безлюдній вулиці. Шкурат підняв кришку люка і поліз перший. За ним — Заремба. Богдан сторожко озирнувся і наполовину просунувся в люк, як зненацька в сусідньому будинку грюкнули двері, почулися голоси. Швидко, аби не помітили, Бої — дан зсунувся в каналізацію, прикрив люк. Внизу вже мигтів ліхтарик…

Низько зігнувшись, Богдан мало не рачкував за Шкуратом. Старий просувався легко, спираючись правою рукою на короткий ціпок, а лівою — на вологу стіну каналізаційної труби. Рухався звично, не звертаючи уваги ні на брудну рідину, що хлюпала під ногами, ні на огидний сморід, що забивав дух.

— Нічого, звикнете, — тільки й сказав, побачивши, як Заремба й Богдан затуляли носи.

Справді, сморід, здається, став не такий задушливий, а може, просто вже звикли. Піт заливав Богданові очі, серце калаталося так, що, здається, вирветься з грудей, хлопець дихав важко й уривчасто. Скільки ж вони пройшли? Ще крок — здається, покинуть сили… Але ж, задихаючись, ступав ще крок, ще і ще…

Підземний хід став трохи вищий. Шкурат зупинився, спершись на слизьку стіну.

— Відпочинок, — наказав. — Далі буде важче.

— Смієтесь? — не втримався Богдан. — Гірше не може бути!

Заремба сперся на стіну поруч. Не сказав ні слова, намагався лише якомога більше випростатись, аби позбутися нестерпного болю в попереку. Богдан побачив, як тремтять коліна у Євгена Степановича, і замовк. Зарембі важче, ніж йому — як-не-як, вік повинен даватися взнаки, — а мовчить. Вмиратиме — і повзтиме. З заліза людина, та ще й залізо добряче!

Богдан присвітив ліхтариком циферблат і свиснув: йшли та йшли, а лише година минула. Скільки ж іще?

Присів навпочіпки, опустивши додолу мішок з толом. Відпочивати, то відпочивати: коли попереду гірше, то до цього слід приготуватись.