Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

— Мій батько? Можливо… — ледь не вскочив у халепу Петро, та вчасно схаменувся: — Можливо, ви маєте на увазі когось іншого? Мого батька тоді вже не було на світі.

Обличчя у губернатора розгладилось.

— Здається, він помер у тридцять четвертому?..

— У тридцять шостому, — уточнив Кирилюк.

— Я вже й не пам’ятаю… — вистукав олівцем марш фон Вайганг, і Петро зрозумів — пам’ятає все добре і лише прикидається, що забув. — Цікаво було б зустрітися зараз із Гансом. Певно, постарів…

Кирилюк витяг з кишені фотографію, подав губернаторові.

— Фотографувалися місяць тому, — сказав.

Це був один з головних його козирів: на тлі Кремерового особняка він стояв разом з Лоттою та її батьком. Коли губернатор відірвався од знімка, Петро знав: каверзних питань більше не буде — по обличчю губернатора розповзлась благодушна усмішка, дивився доброзичливо.

— Якою дорослою стала ця дівчина, — сказав. — Я пам’ятаю її ще немовлям.

— У Лотти велике нещастя, — заскочив Петро, — її чоловік Теодор Геллерт…

— Знаю… Геллерт міг би стати гордістю німецької нації, — сказав губернатор. — Як пережила це горе ваша кузина?

— Час загоює рани, — відповів Кирилюк.

— Ця дівчина завжди мала силу волі, — погодився фон Вайганг. — Лотта — справжня арійка!

Петро побачив, що губернатор наче дивиться крізь нього, нічого не помічаючи. Напевно, розмова ця викликала приємні спогади. Може, пригадує, як рибалив разом із своїм старшим товаришем Гансом, котрого (коли ювелір не перебільшував) обожнював?.. Петро зрозумів — ця хвилина інтимності йому лише на користь. І він не помилився.

— Що я можу для вас зробити? — порушив паузу фон Вайганг.

— Я хотів би почати власну справу, — почав Петро діловим тоном. — Вона згодом могла б стати філією фірми “Ганс Кремер”…

— “Ганс і Карл Кремери” — у перспективі, — усміхнувся фон Вайганг.

— Саме так, гер губернатор. Не буду критись — ця перспектива вабить мене.

— Не така вже й зухвала думка. Треба ж комусь продовжити справу Ганса. Коли, звичайно, Лотта не вийде заміж за комерсанта…

— Здається, у кузини інші погляди на шлюб, — заперечив Кирилюк.

— Можливо, — погодився фон Вайганг. — Та ми відійшли від суті справи…

— Я хотів би, — вів далі Петро, — коли буде на те ваша ласка, відкрити десь у центрі міста магазин. Обігові кошти і деякі товари на перший час у мене знайдуться, а потім все залежатиме від ініціативи. Звичайно, — нахилив голову, наче наперед дякував, — я не можу розраховувати на підтримку такої високої особи, як губернатор дистрикту, та добре слово, сказане вами, важить більше, ніж будь-яка ініціатива.

Фон Вайгангу сподобались ці слова. Постукавши олівцем по столу, сказав:

— Німецька влада зацікавлена у відновленні комерційної діяльності у східних районах. Ваша ініціатива, мій друже, заслуговує схвалення. Ми вам поможемо, бо ваші справи сприяють зміцненню великої німецької держави. Звернетесь завтра до мого секретаря, він одержить належні інструкції.

Кирилюк підвівся, вважаючи, що аудієнцію закінчено. Та губернатор зупинив його ледь помітним рухом руки, запитав:

— Де ви мешкаєте?

Петро зрозумів: це — вияв надзвичайної турботи з боку губернатора.

— Поки що в готелі.

— Коли хочете акліматизуватись тут, — невдоволено насупився той, — підшукайте пристойну квартиру. — Подумав трохи й додав: — Я хотів би, щоб племінник мого давнього друга іноді відвідував мій дім. Це буде для вас найкращою рекомендацією, — сказав пихато, — і не зашкодить у ділових стосунках. Секретар вас повідомить…

Кирилюк попрощався. Ішов до дверей, знаючи, що губернатор дивиться йому вслід. Ступав повільно, хоч хотілося стрибати з радощів. І лише коли вийшов на вулицю і минув сквер, вистелений жовтим осіннім листям, усвідомив нарешті, — головні труднощі позаду, і він успішно склав найважливіший у житті іспит. Радів і не знав, що труднощі тільки починаються, але хто ж у такі хвилини зазирає вперед?

Городами Кирилюк пробрався до будинку Стефанишиних. На нього вже чекали Богдан з Катрусею, Заремба і незнайомий літній чоловік з вольовим, спокійним обличчям.

— Денис Васильович Ковач, — відрекомендував його Заремба. — Метранпаж нашої друкарні.

Петро з пошаною потиснув велику жилаву руку Ковача. Він знав: Денис Васильович, або просто вуйко Денис, як його всі називали, разом із Зарембою керує великою групою підпільників.

Богдан дивився на Петра сяючими від радості очима, ходив навколо, приказуючи: