Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

Тепер — до діла.

Його привів батько — вони уклали якусь угоду, і батько танцював навколо нього. Ти ж знаєш, він завжди танцює, коли чує наживу. Чому батько привів його до нас, я зрозуміла потім — боявся позбутися вигідного клієнта, а поки що доручив його своїй дочці. Мені було нудно, і я вирішила розважитись, тим більше, що цей чоловік трохи імпонував мені.

Уяви собі — середній на зріст, стрункий, темно-русявий, з голубими блискучими очима. Трохи вразила мене настороженість, з якою він. тримався спочатку, і, я сказала б, внутрішня зосередженість. Я запросила його до себе, ми пили рейнвейн, вели легку розмову, мені було приємно кокетувати з ним і, чесно кажучи, хотілося закрутити йому голову.

Пробач, що я досі не назвала його. Герман Шпехт — колишній обер-лейтенант, звільнений з армії після поранення. Куля влучила в ногу, і він ходить з паличкою. Та все це не має значення — ні його справи, ні поранення, ні паличка.

Сталося так, що з Берліна приїхав Роберт з якимось бурбоном штурмбанфюрером, я запросила подруг, і ми влаштували майже бал, пили коньяк, танцювали, сміялись. Було весело, трохи псував нерви бурбон, та з цим можна було миритись. Зрештою я все ж закрутила Германові голову — він приревнував мене. І знаєш до кого? Тисячу років ламатимеш голову і не здогадаєшся — до Роберта. Правда, Герман щойно познайомився з Робертом, але ж він повинен був зрозуміти з першого погляду — Мора можна ревнувати хіба що до книжок чи реторт, у крайньому разі — до його картин. Не скажу, що Германові ревнощі не принесли мені кількох приємних хвилин, та не більше: серце моє билося рівно…

Вранці, коли я прокинулась, перший, про кого я подумала, був Шпехт. І мені стало приємно, що зараз я вийду пити каву і побачу його; хотілось, аби ця мить настала скоріше — я ледь дочекалася сніданку.

Він був схвильований — я це відчула відразу, і мені здалося, що причиною цього була моя легковажна особа. Я попросила його допомогти мені розібрати папери, котрі залишились від Теодора, — Роберт цікавився ними.

Ми сиділи в кабінеті, Герман переглядав найнудніші зошити, а я читала листи Теодора. Читала й плакала, забувши про все. Раптом озирнулась і побачила такі співчутливі й добрі очі, що не стрималась і зовсім розридалась. Він не втішав мене, лише витирав сльози — мені стало легше і я зрозуміла: плачу не лише тому, що мені шкода покійного чоловіка, а й шкода себе, хочеться чогось хорошого, справжнього, і це справжнє поруч, варто тільки ступити крок…

Далебі, від цього можна збожеволіти!

Того вечора ми прощалися з Робертом. Герман запросив нас до ресторану. Було багато вина й музики, але весь час неспокій не полишав мене. Може, тому, що штурмбанфюрер почав хизуватися своїми подвигами. Дяка богові, Герман здогадався налити йому ведмежу порцію коньяку — той сп’янів і почав залицятися до Ельзи. Не знаю, як Ельзу, а мене такий варіант влаштовував.

Не дивуйся з моєї непослідовності, що забула про свою сповідь, але ж моє життя зараз таке непослідовне. І пишу це тобі, бо більш нема з ким поділитися думками й почуттями — батька цікавлять лише гроші, а деякі знайомі жінки самі готові натягнути чорні мундири. Боже мій, тобі не здається, що наша Німеччина сказилась?..

Але ж я зараз не думаю ні про Німеччину, ні про чорта-диявола. Може, того вечора у мене був кепський настрій, бо Герман випадково зачепив болючу струну Роберта, заговоривши про живопис, і той уже не відставав од Шпехта. Ти ж знаєш химери Роберта — від молекули до Рембрандта у нього один крок, і я не знаю, чим, зрештою, він захоплюється.

Я намагалась потрапити в їхній тон, але не змогла — й спасувала. Виявляється, Герман добре знає живопис, має кілька цінних картин і обіцяв Робертові оригінали якихось слов’янських художників.

Певно, люба Доро, тобі вже набридли мої теревені, але…

Ти можеш уявити собі мою радість, коли ми вийшли з ресторану, розпрощалися з компанією і пішли додому пішки. Ми йшли мало не дві години затемненим містом, та мені було не страшно, і я зовсім не стомилась, навіть пошкодувала, коли побачила наш будинок.

Я відчувала тепло руки Германа — і від цього самій ставало гаряче; я сп’яніла від цієї ночі й присутності Германа, від його слів. Правда, він говорив мало, а на мене саме напала балакучість. Хотілося говорити, тим більше, що я відчувала з його боку щиру зацікавленість — він іноді запитував про таке, що може цікавити лише близьку людину. А тому ставав мені ще г дорожчим і зрозумілішим.