Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

Шпехт вже зовсім заплутався у безлічі цифр і формул, як раптом на першій сторінці одного із зошитів побачив крупно виписані літери: “Висновки”. Рівні рядки акуратних записів, цілі сторінки формул та цифр… Певно, це й цікавило Мора. На всякий випадок Герман скрутив зошит у трубочку, крадькома заховав до кишені.

В інших зошитах знову криво й косо зроблені записи, знову знаки оклику й запитання, карикатури… Шпехт переглянув усе, та не знайшов більш нічого вартого уваги.

Заглибившись у папери, Герман зовсім забув про Лотту і лише тепер глянув на неї. Вона сиділа спиною до нього і, тримаючи у руках пожовклого листа, тихенько схлипувала. Шпехт присунувся до неї і, розуміючи, що всі слова зараз зайві, мовчав. Лотта повернула до нього заплакане обличчя, хлипнула і раптом припала до його плеча. Цей невимушений жест розчулив Германа, він витяг хусточку і почав витирати струмочки, що стікали по щоках жінки.

— Він любив мене, — сказала Лотта. Забрала у Германа хусточку, витерла очі і усміхнулась жалібно. — Бачите, які ми швидкі на сльози.

Удвох вони швидко розібрали ділові і особисті папери Геллерта, відокремили ті, які хоча б трохи стосувались його роботи. Поверхово проглянувши їх, Шпехт упевнився, що це в основному ділове листування та консультації.

Уже в коридорі Герман сказав:

— Мені б не хотілося, аби Мор знав, що я допомагав розбирати папери. Можливо, йому це буде неприємно, все ж чужа рука торкалася робіт його товариша.

— Як хочете, мій друже. — Лотта стояла перед Шпехтом заплакана, та чомусь саме тепер вона здалась йому значно кращою, щось у ній було від тієї Лотти, яка грала Бетховена. — Як хочете, — повторила, — либонь, ви маєте рацію…

Тільки-но вони зібралися вирушити до міста, як приїхали Мор і Амрен. Після вчорашньої пиятики очі в есесівця запливли і стали зовсім маленькі.

— Голова не болить? — запитав він у Шпехта і по просив: — Нехай мені дадуть чарку коньяку, може, по легшає…

Випив не одну, а дві, не закушуючи, і лише після цього скривився, поскаржившись:

— Здоров’я, здається, у мене непогане, та, чорт зна що таке, вип’єш пляшку чи дві, і починає пекти… І звідки ця згага береться?

Лотта не витримала і зареготала.

— Коли після двох пляшок лише згага, то жити вам, штурмбанфюрер, до ста років…

Після коньяку Амрен повеселішав і запитав у Шпехта, чи не змінилися його наміри. Дізнавшись, що столики вже замовлено, почав весело насвистувати Видно, Амрену сподобалось, що Шпехт не поцікавився причиною їхнього візиту і визнав за потрібне пояснити:

— Роберт, розумієш, листувався з цим… як його… Геллертом… Ну, і треба подивитись, може, збереглися ці листи… Для чогось йому знадобились…

Продовжуючи насвистувати, піднявся слідом за Лоттою і Мором.

Через годину Шпехт почув голоси на другому поверсі. Певно, вийшли з кабінету і розмовляли в коридорі. Герман прислухався. Говорив Мор:

— Добре, Лотто, що ви зберегли зошити Теодора. Він був дуже талановитий фізик, я знов переконався в цьому, проглядаючи його записи. Гадав, що він усе ж таки встиг завершити свою працю. Це був би великий вклад у науку. Та я помилився.

— Ніхто не цікавився паперами покійного? — перебив Амрен. — Може, хтось із колишніх колег?

У Шпехта тенькнуло серце: невже зараз скаже?

— Всі папери батько склав власноручно, — відповіла Лотта. — Ніхто не знав, де вони заховані, крім нас двох. Лише сьогодні вранці я знов переглянула їх.

— Будемо вважати нашу місію невдалою, — сказав Мор.

Вони вже спускалися до холу. Шпехт відірвався од книги, байдуже відклав її. Мовив:

— Новітню літературу я сприймаю розумом, а не серцем. Класики все-таки уміли покопирсатись у людській душі. Як ви гадаєте, Мор, чи скоро ми зможемо забути Шіллера?

— Шіллера? — перепитав той. — А-а, ви про літературу. А я все про своє…

— Знайшли листи?

Мор здивовано глянув на Германа.

— Які листи?

— Геллерт, певно, спалив їх, — втрутився Амрен, неввічливо відтерши Мора плечем.

Мор непорозуміло дивився, та Герман поклав край небажаній розмові, запропонувавши:

— Ви, здається, на машині. Давайте провітримось перед обідом.

“Моя люба Доро! Давно тобі не писала, бо, чесно кажучи, не знала, що і як писати. Сама не розуміла себе і блукала серед трьох сосон. Ще й зараз блукаю між них і не знаю, коли знайду дорогу. Можливо, це тому, що мене (тобі першій зізнаюсь у цьому) влаштовує це блукання. Не хочеться розчаровуватись…

Ти завжди розуміла мене з першого слова і вже давно про все здогадалась. Так, у моє життя ввійшов мужчина. Я б сказала, що випадково ввійшов, але що не випадкове у нашому житті? А може, і саме життя — випадковість, може, воно не варте ні переживань, ані сліз наших. Ось бачиш, яка я меланхолійна, і не знаю, чого в мені більше — меланхолії чи надії…