Ю Несбьо - Червоногрудка

Я зателефонував Ракелі і запросив її повечеряти разом. Вона відповіла, що подумає і передзвонить. Не знаю, чому я це роблю — і навіщо це мені.

«…домлення від компанії „Теленір“. Набраний вами номер не існує або не використовується. Це повідомлення від компанії „Теленір“. Набраний вами…»

Весна почала свій наступ пізно. Тала вода задзюркотіла в жолобах уздовж тротуарів лише в кінці березня. У квітні весь сніг розтанув аж до берега Согнсванна. Але потім весні знову довелося відступити. Знову випав сніг, і просто посеред міста утворилися великі замети. Сонце розтопило їх лише за кілька тижнів. Смерділо відталим собачим лайном і торішнім сміттям; вітер, розганяючись на відкритих ділянках Ірьон-ланслейрет та побіля Галереї Осло, здіймав пил і пісок і примушував перехожих терти очі й відпльовуватись. Люди обговорювали матір-одиначку, яка, можливо, стане королевою, і чемпіонат Європи з футболу. А в поліції обговорювали, хто як провів Великдень, яка сміхотворна чергова надбавка до зарплати, і прикидалися, що все як раніше.

Все було не так, як раніше.

Харрі сидів у кабінеті, закинувши ноги на стіл, і дивився на вулицю: на безхмарний день, на натовпи підстаркуватих тіточок у недоладних капелюхах, що запруджували хідники вранці, на таксі, які їдуть на жовте світло, — на всі ті дрібниці, що надають містові фальшиво-безтурботного вигляду. Харрі давно вже це не давало спокою — невже він єдиний, кого місто не зуміло обдурити? Від дня похорону Елен минуло шість тижнів, але, дивлячись у вікно, Харрі не бачив жодних змін.

У двері постукали. Харрі не відповів, але двері все одно відчинилися. Увійшов начальник відділку поліції Б’ярне Мьоллер.

— Чув, ти повернувся?

Харрі поглянув на один з червоних автобусів на зупинці. На боці автобуса була реклама: «Стуребранн — страхування життя».

— Шефе, поясніть мені, чому кажуть: «страхування життя»? — запитав Харрі. — Якщо насправді йдеться про страхуванні смерті.

Мьоллер зітхнув і сів на крайчик столу.

— Чому ти не поставиш сюди ще одного стільця, Харрі?

— Люди швидше переходять до справи, коли стоять, — відповів Харрі, не відвертаючись од вікна.

— Ми чекали, що ти прийдеш на похорон, Харрі.

— У мене змінилися плани, — сказав Харрі, більше самому собі, ніж Мьоллеру. — Певен, що я туди і прямував. І коли я поглянув довкола і побачив похмурих людей, то на якусь мить навіть подумав, що прийшов. Але раптом побачив, що переді мною стоїть Майя і чекає на замовлення.

— Я десь так і подумав, — сказав Мьоллер.

По бурому газону, тицяючи носом у траву і задерши догори хвоста, біг цуцик. Хоч комусь подобається весна в Осло.

— Що потім? — запитав Мьоллер. — Ми давненько від тебе нічого не чули.

Харрі знизав плечима:

— Я був зайнятий. У мене з’явилася сусідка по квартирі — однокрила синиця. А ще я сидів і слухав давні записи на моєму автовідповідачі. Виявляється, усі повідомлення за ці два роки вміщаються на півгодинній плівці. І всі без винятку — від Елен. Сумно, правда? Ну-у. Може, звичайно, я неточно висловився. Сумно те, що мене не було вдома, коли вона телефонувала востаннє. Ви знали, що Елен його вирахувала? — Вперше Харрі обернувся і поглянув на Мьоллера. — Ви ж пам’ятаєте Елен?

Мьоллер зітхнув:

— Ми всі пам’ятаємо Елен, Харрі. І я пам’ятаю, яке повідомлення вона залишила на твоєму автовідповідачі і як ти заявив КРИПОСівцям, що йшлося про того посередника в справі із зброєю. Якщо ми ще не знайшли вбивцю, зовсім не означає, що ми її забули, Харрі. Весь КРИПОС і відділ убивств весь час на ногах, ми майже не спимо. Якби ти поглянув, як ми працюємо, ти б так не говорив. — Тієї ж миті Мьоллер пошкодував про сказане. — Я не мав на увазі…

— Та ні, мали. Звичайно, ви маєте рацію.

Харрі провів рукою по обличчю:

— Учора ввечері слухав її повідомлення. Не розумію, навіщо вона телефонувала. Там вона дає мені багато порад: що я повинен і не повинен їсти, що потрібно не забувати годувати пташок, узятися до методики Екмана і Фрізена. Знаєте, хто такі Екман і Фрізен?

Мьоллер знову похитав головою.

— Двоє психологів, які з’ясували, що, коли ти усміхаєшся, м’язи обличчя стимулюють у мозку якісь хімічні реакції, які, у свою чергу, дають тобі позитивне світовідчування і сприяють життєрадісності. Загалом, вони довели давню істину: коли ти усміхаєшся світові, світ усміхається у відповідь. І вона якось змогла переконати мене в цьому.