Ю Несбьо - Червоногрудка

Відтоді, як Харрі зустрів Ракель Фьоуке, він жодного разу не поглянув на годинник. Він навіть один раз запросив Лінду потанцювати і познайомився з деким з колег. Розмови не в’язалися. Його запитували, яка в нього посада, він відповідав, і на тому спілкування закінчувалося. Напевно, в СБП неписаним правилом було не базікати зайвого. А може, з ним розмовляли лише для годиться. Ну й гаразд, вони йому теж не надто цікаві. Харрі повернувся на своє місце біля динаміка. Кілька разів він помічав її червоне плаття: як він зрозумів, довго вона ні з ким не розмовляє. Вона не танцювала, в цьому Харрі був цілком впевнений.

«Боже, я поводжуся як хлопчисько», — подумав він.

Він усе-таки поглянув на годинник. Пів на десяту. Можна було б підійти до неї, сказати два слова, подивитися, що буде далі. І якщо нічого не буде — забути про це, пережити танець, який обіцяв Лінді, і йти додому. «Нічого не буде?» Що це він собі думає? Інспектор поліції, практично заміжня! Харрі захотілося випити. Ні. Він знову поглянув на годинник.

І здригнувся від думки про той танець, який пообіцяв. Хутчіш додому, на Софієс-ґате. Зараз усі вже добряче напідпитку, але навіть і тверезі навряд чи хто-небудь з них помітив би відсутність співробітника з найдальшого кінця коридору. Відхилити двері тихенько, викликати ліфт, а там — сісти у свій вірний «Форд-ескорт», що чекає на нього на вулиці. Лінда, схоже, з насолодою танцює, учепившись у молодого співробітника, а той крутить її, ніяково посміхаючись.

— На концерті «Рага Рокерз» на Юстівале було веселіше, вам не здається?

Він відчув, як від низьких звуків її голосу закалатало серце.

Том увійшов до кабінету Елен і став у неї за плечима.

— Вибач мені за все, що я наговорив у машині, — сказав він.

Вона не чула, як він заходив, і тому здригнулася. У неї в руці була телефонна слухавка, але номер вона ще не встигла набрати.

— Ні, все було нормально, — відповіла Елен. — Просто я, це, ну-у… розумієш?

— ПМС?

Елен поглянула на Волера і зрозуміла, що він не жартує й справді хоче поспівчувати.

— Напевно, — сказала вона. Навіщо він зараз прийшов до її кабінету, він же раніше ніколи не заходив?

— Чергування закінчилося, Єльтен. — Волер кивнув на настінний годинник. Він показував десяту. — Я на машині. Можна відвезти тебе додому?

— Щиро дякую, але мені спершу треба зателефонувати. Можеш зачекати?

— Зателефонувати — в особистій справі?

— Та ні, просто.

— Тоді я почекаю тут.

Волер усівся в старе крісло Харрі, воно верескнуло, протестуючи. Він і Елен зустрілися поглядами. Чорт! Чому вона не сказала, що їй треба подзвонити в особистій справі? Тепер уже пізно. Може, Волер здогадується, що вона щось з’ясувала? Вона спробувала прочитати це в його очах, але він, здавалося, і думати про це забув. Елен охопив панічний страх. Страх? Тепер вона розуміла, чому їй завжди було незатишно поряд з Томом Волером. Не тому, що він так холодно тримався, не через його ставлення до жінок, «чорних», «нігерів», «вузькооких» і «підарів» і не через його звичку застосовувати силу за будь-якої слушної нагоди. Вона могла б назвати дюжину інших поліцейських, які в цих речах дали б Тому Волеру фору, — але з ними вона могла спілкуватися, знаходячи в кожному щось хороше. Проте з Томом Волером все було інакше, і тепер вона розуміла, в чому річ: вона його боялася.

— Гаразд, — сказала вона. — Це може почекати до понеділка.

— Чудово. — Він підвівся. — Тоді ходімо.

У Волера була японська машина, з тих, що, на думку Елен, схожі на гоночні «Феррарі». Сидіння в ній були глибокі й вузькі, так що доводилося сидячи підтискати плечі, а колонки займали мало не половину салону. Поки вони їхали по Тронхеймсвеєн, двигун тихо муркотів, і світло вуличних ліхтарів огортало їх. З колонок чувся вже звичний фальцет:

«…І only wanted to be some kind of a friend, I only wanted to see you bathing…»

Прінс. Принц.

— Можеш висадити мене тут. — Елен намагалася говорити невимушено.

— Про це не може бути й мови, — Волер поглянув у дзеркало заднього виду. — Доставка «від порогу до порогу». Куди далі?

Вона ледве стрималася, щоб не відчинити дверцята й не виплигнути на ходу.

— Тут ліворуч. — . Елен показала пальцем.

«Якби ти тільки був удома, Харрі».

— «Єнс-Б’єлькес-ґате», — прочитав Волер табличку на стіні будинку і звернув.

Ця вулиця ще темніша, пішоходів не видно. Краєм ока Елен побачила, як по його обличчю ковзали квадратики світла. Він знає, що вона знає? Бачить, що у неї одна рука в сумочці? Розуміє, що там той самий газовий балончик, який вона купила в Німеччині, а восени показувала йому, коли він сказав, що вона та її колеги наражають себе на небезпеку, відмовляючись носити зброю? Здається, він говорив їй, що може дістати надефективну зброю, яку легко сховати під одягом, а потрібної хвилини застосувати. Тоді вона прийняла це за черговий похмурий жарт у стилі «мачо» і просто посміялася.