Ю Несбьо - Червоногрудка

Урія відклав виделку, прокашлявся. Вони сиділи на дальньому кінці столу: Урія і Хелена одне навпроти одного, а мати — на чолі столу.

— Все було дуже смачно, фрау Ланґ.

Насправді обід був зовсім простий. Звісно, не такий простий, щоб на це ображатися, але й не надто розкішний, щоб Урія міг вважати себе почесним гостем.

— Це все Беатріса, — відразу сказала Хелена. — Вона готує найкращий в Австрії шніцель по-віденськи. Ви куштували його раніше?

— Наскільки я пам’ятаю, тільки один раз. Але той був не такий смачний.

— Schwein, — сказала мати. — Той, що ви куштували, був зі свинини. Ми їмо тільки телятину. В крайньому разі — індичку.

— Пам’ятаю, там, здається, взагалі не було м’яса, — посміхнувся він. — Гадаю, переважно яйце і хлібні крихти.

Хелена тихо розсміялася, мати блиснула на неї очима.

Кілька разів під час обіду розмова стихала, але після довгої паузи її починали знову: причому Урія говорив не менше, ніж мати чи Хелена. Запрошуючи його на обід, Хелена вирішила, що не хвилюватиметься про те, яке враження він справить на її матір. Урія — вихований молодий чоловік, але він походив із селян, а значить, не мав тієї витонченості поведінки і манер, які необхідні в світському товаристві. Та вона просто вирішила не думати про це. Тому її дуже здивувало те, як природно і ввічливо поводився Урія.

— Ви, напевно, збираєтеся влаштуватися на роботу після війни? — запитала мати, відправляючи до рота останній шматочок картоплі.

Урія кивнув, і терпляче чекав, коли фрау Ланґ прожує і поставить своє наступне питання.

— Дозвольте запитати, на яку ж роботу ви хотіли б улаштуватися?

— Листоношею. Мені, між іншим, обіцяли цю роботу до війни.

— Носити листи? Але ж, здається, у вашій країні люди живуть так далеко одне від одного?

— Це не страшно. Ми живемо де можемо. Уздовж фіордів, у долинах та інших місцях, де тільки є захист від вітрів і негоди. Але й у нас теж є міста і великі села.

— Он як? Цікаво. Чи можу я поцікавитися щодо вашого матеріального становища?

— Мамо! — Хелена поглянула на матір з докором.

— Що, люба? — Мати обтерла серветкою рот і подала Беатрісі знак прибирати тарілки.

— Ти перетворюєш усе на якийсь допит. — Хелена спохмурніла.

— Так. — Мати чарівливо посміхнулася Урії і підняла келих. — Це і є допит.

Урія теж підняв келих і посміхнувся у відповідь.

— Я розумію вас, фрау Ланґ. Хелена — ваша єдина донька. І у вас є повне право — я б навіть сказав: обов’язок — з’ясувати, чи підходить їй людина, яку вона обрала.

Фрау Ланґ уже піднесла вино до губ, як раптом келих застиг у неї в руці.

— Я не надто багатий чоловік, — вів далі Урія. — Але в мене є бажання працювати і голова на плечах, тож, гадаю, я зможу прогодувати себе, Хелену, і не тільки. Обіцяю вам піклуватися про неї, як тільки я зможу, фрау Ланґ.

Хелені раптом захотілося розсміятися, а проте щось заважало — якась дивна напруга.

— Боже! — вигукнула фрау Ланґ і поставила келих на місце. — Чи не здається вам, юначе, що ви заходите надто далеко?

— Здається. — Урія зробив великий ковток і поглянув на келих. — У вас чудове вино, фрау Ланґ.

Хелена спробувала вдарити його ногою під столом, але не змогла дотягнутися.

— Але час зараз дивний. І його залишається все менше. — Він відставив від себе келих і все дивився на нього. Легенький усміх на його обличчі тепер зник. — Вечорами — такими ж, як цей, — ми з бойовими товаришами часто розмовляли один з одним. Про те, чим займатимемося в майбутньому, про те, якою буде нова Норвегія, про наші мрії й плани. Великі й малі. А за кілька годин по тому вони лежали на землі мертві. І майбутнього у них уже не було. — Він підвів погляд і подивився в очі фрау Ланґ. — Так, я заходжу далеко і, мабуть, надто швидко. Але тільки тому, що знайшов дівчину, яку покохав і яка покохала мене. Зараз війна, і розповідати вам про мої плани на майбутнє — це просто замилювати очі. Все моє життя, фрау Ланґ, — це одна година. І ваше, напевно, теж.

Хелена поглянула на матір. Та сиділа, немов кам’яна.

— Сьогодні я одержав листа з норвезького Поліцейського управління. Я зв’яжуся з лазаретом «Сінсен» в Осло для проходження медичного огляду. Я їду через три дні. І хочу взяти з собою вашу доньку.

Хелена затамувала подих. Цокання настінного годинника віддавалося луною. В матері на шиї мерехтіло діамантове намисто. Було видно, яка вона напружена. Раптовий порив вітру, що ввірвався в прочинені двері, колисав полум’я свічок, і тіні відкинулися на сріблясті стіни. Лише тінь Беатріси біля входу в кухню, здавалося, навіть не ворухнулася.