Ю Несбьо - Червоногрудка

— Я все розповім, — сказала вона.

— Все? — перепитав він, ледь посміхнувшись.

«Ні, — подумала вона. — Майже все».

— Того ранку Урія…

— Його звуть не Урією, Хелено.

— Того ранку він відлучився, а ви тут здійняли тривогу, пам’ятаєш?

— Звичайно.

Брокхард відклав окуляри на край аркуша перед собою, так щоб оправа лежала паралельно краю аркуша.

— Я вважав за потрібне повідомити про зникнення у військову поліцію. Але він знову з’явився тут і почав розповідати, ніби півночі блукав лісом.

— Це було не так. Він приїхав на нічному потязі із Зальцбурга.

— Справді? — Брокхард незворушно відкинувся на спинку крісла — він не любив видавати своє здивування.

— Ще до півночі він сів на потяг з Відня, зійшов у Зальцбурзі, де прочекав півгодини і повернувся так само нічним потягом назад. О дев’ятій він уже був на вокзалі Хауптбанґоф.

— Гм. — Брокхард поглянув на ручку, яку вертів у кінчиках пальців. — І як він пояснив цю ідіотську витівку?

— Ну, — сказала Хелена, навіть не намагаючись приховати посмішку. — Ти, напевно, пам’ятаєш, що того ранку я теж спізнилася на роботу.

— Та-ак.

— Я так само приїхала із Зальцбурга.

— І ти?

— Так.

— Гадаю, ти повинна це пояснити, Хелено.

Вона розповідала, а сама дивилася на вказівний палець Брокхарда. Як з-під кінчика пера виступає крапля крові.

— Зрозуміло, — сказав Брокхард, коли вона замовкла. — Хотіли виїхати до Парижа. І як довго ви збиралися там ховатися?

— Так далеко наперед ми не думали. Але Урія хотів, щоб ми поїхали до Америки. До Нью-Йорка.

Брокхард сухо розсміявся.

— Яка ти розумна дівчинка, Хелено. Я розумію, що цей зрадник засліпив тебе своїми солодкими казками про Америку. Та знаєш що?

— Ні.

— Я тобі прощаю. — І продовжував, дивлячись на її здивоване обличчя: — Так, я вибачив тобі. Ти, напевно, заслуговуєш на покарання, але я знаю, що таке дівоче серце.

— Але я прийшла не за прощенням.

— Як там твоя мати? їй, мабуть, важко самій. Скільки років присудили твоєму батькові? Здається, три?

— Чотири. Крістофере, ти можеш дослухати мене до кінця?

— Благаю тебе, Хелено, не роби і не говори нічого, про що потім шкодуватимеш. Те, що ти поки що сказала, нічого не змінює, наша угода залишається колишньою.

— Ні! — Хелена підхопилася на ноги так рвучко, що впав стілець. Потім кинула на стіл той самий лист, який весь цей час стискала в руці.

— Дивися! У тебе більше немає влади наді мною. І над Урією.

Брокхард поглянув на лист. Розкритий коричневий конверт ні про що йому не говорив. Він дістав з нього папір, надів окуляри і почав читати:

Управління військ СС

Берлін, 21 червня

Ми отримали запит від начальника норвезького Поліцейського управління Йонаса Лі про Ваше негайне переведення до поліції Осло для подальшого проходження служби. Враховуючи, що Ви — норвезький підданий, ми не вбачаємо причин не задовольнити Ваше бажання. Це розпорядження скасовує попереднє розпорядження командування вермахту, подальші подробиці про місце і час зборів Ви отримаєте від норвезького Поліцейського управління.

Брокхард двічі глянув на підпис. Сам Генріх Гіммлер! Він підняв аркуш на світло.

— Можеш подзвонити і з’ясувати, коли хочеш, але повір мені, лист справжній, — запевнила Хелена.

З відчиненого вікна долинав спів пташок у саду. Брокхард, кілька разів кашлянувши, нарешті запитав:

— Отже, ви написали листа начальнику поліції до Норвегії?

— Не я. Урія. Я просто відшукала потрібну адресу і відправила її.

— Відправила листа?

— Так. Тобто ні, не зовсім. Телеграфувала.

— Запит повністю?

— Так.

— Отакої. Але ж це… дуже дорого.

— Так, дорого, зате швидко.

— Генріх Гіммлер… — повторив він, скоріш для себе, ніж для неї.

— Я стомилася, Крістофере.

Знову сухий сміх.

— Та невже? Хіба ти не добилася того, чого хотіла?

— Я прийшла просити тебе про послугу, Крістофере.

— Це ж про яку?

— Урія хоче, щоб я поїхала з ним до Норвегії. Для отримання дозволу на виїзд мені потрібна рекомендація від шпиталю.

— Отже, боїшся, що я тепер вставлятиму тобі палиці в колеса?

— Твій батько входить до керівництва лікарні.

— Так, я можу наробити вам проблем. — Він потер підборіддя. Його нерухомий погляд зосередився на якійсь цяточці на її чолі.

— Тобі все одно нас не зупинити, Крістофере. Ми з Урією кохаємо одне одного. Розумієш?

— Навіщо мені робити послугу солдатській дівці?