Ю Несбьо - Червоногрудка

Поки затемнений потяг, неквапом погойдуючись і тремтячи на стиках, котився крізь ніч нещодавно відремонтованими рейками, Урія розповідав про те, як він якось застрелив російського снайпера на нічийній смузі, виліз з окопу і поховав цього більшовика-безбожника по-християнськи, заспівав псалом і все таке інше.

— Я чув, як росіяни аплодували мені з того боку, — говорив Урія. — Так гарно я співав того вечора.

— Правда? — сміючись, запитала вона.

— Краще, ніж в оперному театрі.

— Все ти брешеш.

Урія пригорнув її до себе і тихо заспівав їй на вухо:

А далі замовк і втупився в темне вікно. Хелена розуміла, що його думки десь далеко, і не відволікала його. Вона поклала руку йому на груди.

Так-так, так-так, так-так.

Ніби хтось гнався за ними по рейках, щоб схопити і повернути назад.

Вона боялася. Не стільки невідомості, яка чекала їх попереду, скільки цього невідомого чоловіка, до якого вона зараз пригорталася. Тепер, коли він був так близько, все те, що їй бачилося в ньому на відстані, кудись зникало.

Вона хотіла почути, як б’ється його серце, але колеса так гуркотали, що залишалося просто повірити, що там усередині є серце. Вона посміхнулася самій собі і відчула радісний трепет усередині. Яке миле, чудове безумство! Вона зовсім нічого не знає про нього — він анічогісінько про себе не розповідав, окрім хіба що цих історій.

Від його куртки пахло вогкістю, і вона раптом подумала, що так має пахнути форма вояка, який деякий час пролежав мертвим на полі бою. Або навіть у могилі. Звідки ці думки? Вона так довго була в напруженні, що тільки зараз відчула, як сильно втомилася.

— Спи, — сказав він, ніби у відповідь на її думки.

— Гаразд. — їй здалося, що, коли вона занурилася в сон, десь далеко почулася сирена повітряної тривогу.

— Га?

Вона почула свій власний голос, відчула, як Урія термосить її, і швидко прокинулася.

— Будь ласка, квитки.

— А, — тільки й могла сказати вона. Вона намагалася опанувати себе, але помітила, як підозріло на неї косував контролер, поки вона гарячково шукала квиток у сумочці. Нарешті вона знайшла ті два жовтих квитки, які сама купила на вокзалі у Відні, і подала їх контролерові. Він переглядав квитки, погойдуючись у такт руху потяга. Дещо довше, ніж звичайно, Хелені це не подобалося.

— Їдете до Парижа? — запитав він. — Разом?

— Так, — відповів Урія.

Контролер — літній чоловік — уважно подивився на них.

— Ви не австрієць, як я чую.

— Ні, норвежець.

— А, Норвегія. Там, кажуть, дуже красиво.

— Так, дякую. Це правда.

— І ви, отже, добровільно пішли воювати за Гітлера?

— Так, я був на Східному фронті. На півночі.

— Невже? І де ж на півночі?

— Під Ленінградом.

— Гм. А зараз їдете до Парижа. Разом з вашою?..

— Подругою.

— Так, саме з подругою. За звільнювальними?

— Так.

Контролер пробив квитки.

— З Відня? — запитав він Хелену, простягаючи квитки їй.

Вона кивнула.

— Я бачу, ви католичка. — Він показав на хрестик, який висів поверх блузи. — Моя дружина теж католичка.

Він відкинувся назад і визирнув у коридор. Потім знову звернувся до норвежця:

— Ваша подруга показувала вам собор Святого Стефана у Відні?

— Ні. Я лежав у шпиталі, тому міста особливо не бачив.

— Так-так. У католицькому шпиталі?

— Так. Шпиталь Рудо…

— Так, — обірвала його Хелена. — Католицький шпиталь.

— Гм.

«Чому він не йде геть?» — подумала Хелена.

Контролер знову відкашлявся.

— Щось іще? — нарешті спитав його Урія.

— Це не моя справа, але я сподіваюся, ви не забули з собою документи про те, що у вас є дозвіл?