Ю Несбьо - Червоногрудка

— Будь ласка, скуштуйте штрудель, — перебила його старенька.

Харрі відкусив чималий шматок, прожував його і схвально кивнув господині.

— Не знаю, — відповіла пані Майєр. — Коли довідалися, що в ніч убивства вона була з Юхансеном, на неї теж завели справу, але нічого не знайшли. Вона звільнилася зі шпиталю, переїхала до Відня, відкрила там ательє і шила одяг. Так, вона була сильною і діяльною жінкою. Іноді ми з нею зустрічались на вулиці. Але десь у середині п’ятдесятих вона продала ательє, і після того я про неї нічого не чула. Кажуть, вона виїхала за кордон. Але я знаю, кого вам треба запитати. Якщо, звичайно, вона ще жива. Беатрісу Хофман — вона була служницею в Ланґів. Після того вбивства Ланґам довелося її звільнити, деякий час вона працювала в нашому шпиталі.

Фріц знову дістав телефон.

У шибку з несамовитим дзижчанням билася муха. Її мікроскопічний розум, не здатний осягти більшого, змушував її без кінця битися об скло.

— А штрудель?..

— Іншим разом, пані Майєр, зараз у нас мало часу.

— Чому? — здивувалася господиня. — Це все сталося півстоліття тому і нікуди від вас не втече.

— Ну… — Харрі поглянув на чорну муху за мереживними занавісками.

Дорогою до дільниці Фріцу подзвонили, і він тут же розвернув автомобіль і поїхав назад. Таке порушення правил викликало обурення навколишніх водіїв.

— Беатріса Хофман ще жива, — сказав Фріц, додаючи газу на перехресті. — Вона зараз у притулку для старих по Мауербахпітрасе. Це у Віденському лісі.

Двигун «БМВ» радісно вискнув. За вікном кам’яні будинки змінилися фахверковими, ті — старими трактирами і — листяним лісом. Промені призахідного сонця вигравали в листі буків і каштанів, створюючи відчуття казки.

Доглядальниця повела їх великим парком.

Беатріса Хофман сиділа на лавці під могутнім вузлуватим дубом. Під величезним солом’яним капелюхом виднілося маленьке зморщене обличчя. Фріц звернувся до неї німецькою і пояснив, навіщо вони прийшли. Стара кивнула і посміхнулася.

— Мені дев'яносто років, — тремтячим голосом сказала вона. — І все одно, коли я згадую про фройляйн Хелену, на очі навертаються сльози.

— Вона мешкати? — Харрі не говорив німецькою зі школи. — Знаєте ви, де вона?

— Що він каже? — запитала Беатріса, підносячи до вуха руку.

Фріц пояснив їй.

— Так, — сказала вона. — Я знаю, де Хелена. Вона — там, угорі.

Стара вказала пальцем на крону дерева.

Ось він, подумав Харрі. Маразм. Але старенька ще не закінчила:

— У Святого Петра. Ланґи були ревними католиками, але з них усіх Хелена була просто янголом. Я коли згадаю, — як мовиться, на очі навертаються сльози.

— Ви пам’ятаєте Гюдбранна Юхансена? — запитав Харрі.

— Урію. Я бачила його лише раз, — відповіла Беатріса. — Красивий і дуже милий молодий чоловік. Шкода, що хворий. Хто б міг подумати, що такий ввічливий і добрий хлопчик може вбити? Вони з Хеленою дуже кохали одне одного. Бідолашна, вона так і не знайшла його. І поліція його не знайшла. І хоча Хелену ні в чому не звинувачували, Андре Брокхард зробив усе, щоб її вигнали з лікарні. Вона переїхала до міста і стала працювати в архієпископа, — безкоштовно допомагати йому. Але потім родині знадобилися гроші, і вона почала свою справу. Відкрила швацьку майстерню. Через два роки у неї вже працювало чотирнадцять швачок. Її батько вийшов з в’язниці, але роботу знайти не зміг — через той скандал з євреями-банкірами. Фрау Ланґ більше за всіх переживала за родину. Вона хворіла, довго, і в п’ятдесят третьому померла. У тому ж році, восени, гер Ланґ розбився на машині. У п’ятдесят п’ятому Хелена продала свою майстерню і, ні слова нікому не сказавши, виїхала за кордон. Я запам’ятала, це було п’ятнадцятого травня, у День визволення.

Помітивши на обличчі Харрі здивування, Фріц пояснив:

— У Австрії все трохи інакше. У нас святкують не день гітлерівської капітуляції, а виведення з країни військ союзників.

Беатріса розповідала, як їй стало відомо про смерть Хелени Ланґ:

— Двадцять років — навіть більше — ми від неї вісточки не отримували. І тут приходить мені лист з Парижа. Вона писала, що відпочиває там з чоловіком і дочкою. Я так зрозуміла, це була її остання поїздка. Вона не писала ні про те, де живе, ні про те, за кого вийшла заміж, ні про те, на що хворіє. Писала лише, що недовго їй залишилося. Та просила свічку за неї поставити в соборі Святого Стефана. Вона була не така, як всі, наша Хелена. Було їй сім років, коли вона зайшла до мене на кухню, подивилась на мене серйозними очима і сказала, що Бог створив людину для кохання.